Миколі Лукашу першому в Україні вдалося перекласти славнозвісного “Фауста” Ґете. Свого часу за цю працю бралися такі корифеї, як Михайло Старицький, Іван Франко, Дмитро Загул, але так і не змогли піти далі першої частини. Лукаш працював 18 років, і зумів перекласти обидві частини. Крім того, він переклав українською поезії Шіллера, “Мадам Боварі” Флобера, поему Юліана Тувіма “Бал в опері”, яка взагалі вважалася неможливою для перекладу, а “Декамерон” Бокаччо передав староукраїнською мовою XVII-XIX століть. Микола Лукаш знав 20 мов і був із тих небагатьох перекладачів, які могли працювати з оригіналом твору, а не проміжним російськомовним перекладом.

Народився Микола 19 грудня 1919 року в Кролевці. Сім’я була заможною, батько хлопчика походив із козацької родини, мати також була шляхетсько-козацького роду. Під час голоду в 1919-1921 роках Лукаші прихистили родича, який вважався “ворогом народу”. За це більшовики розкуркулили сім’ю – забрали все збіжжя, коней, виселили з хати. У матері Миколи сталася істерика, голосила так, що малий перелякався мало не до смерти і після цього декілька років не розмовляв. Тата також такі потрясіння призвели до зловживання оковитою, після якої діставалося на горіхи всім нащадкам. П’ятеро дітей, злигодні, батьки невтомно працювали, щоби прогодувати родину. Займатися німою дитиною було ніколи. Тільки завдяки дядьку Дмитру, який щодня читав малому казки, розмовляв із ним, мова повернулася. Пізніше Лукаш згадував: “Я все розумів, але сказати нічого не міг”.

У старших класах Микола закохався в дівчину на ім’я Валя Зелінська. Піднесений на крилах любові хлопець написав:

Юносте-податносте
Без ваги й пуття!
Певне, з делікатности
Я згубив життя…

По завершенню школи, Лукаш вступив до Київського університету, де студіював історію. Водночас, щоб підзаробити гріш, працював перекладачем в “Архіві давніх актів”. І знову кохання. Цього разу увагу хлопця привернула дівчина Фаїна, яка мала єврейсько-грузинське коріння. Вона запросила хлопця на гостини до себе, прямо в дверях його зустріла невдоволена бабця, яка на їдиші прошипіла дівці: “Мало нам твого батька-грузина, ще цей гой!”. Отарапатівши, Микола відповів старій спочатку давньоєврейською, тоді на їдиші і з гордо піднятою головою пішов геть.

Та серце велелюбного юнака розкрилося новій любові. Олена Біличенко – смілива та сексапільна панянка вразила Миколу. Кохання було настільки жагучим, що хлопець вже мріяв про одруження, але Олена тільки кепкувала з того. Осміяний, ні живий ні мертвий, Лукаш взяв академвідпустку й подався вчителювати по селах Київщини. По поверненню до університету перевівся на філологічний, бо ж там вчилася Біличенко, але нічого з того не вийшло. Дівчина на почуття уваги не звертала, тоді Микола зарікся – більше жодних експериментів із любов’ю та поринув у перекладацьку діяльність, адаптовував “Фауста” Ґете. До речі, у майбутньому Олена чотири рази виходила заміж, а Лукаш парубкував усе життя.

Коли розпочалася німецько-радянська війна, Миколу разом з іншими погнали рити окопи поблизу Києва, потім Харкова, але хлопця було сильно поранено під час авіанальоту. Існує легенда, що ледь живого Лукаша знайшов угорський офіцер, який на своїй мові сказав, що рана серйозна, почалася гангрена, і хлопцеві лишилося чекати хіба що смерти. Та Микола відповів йому угорською. Вражений вояка вирішив допомогти пораненому. Зрештою українець одужав.

Після повернення до Червоної Армії Лукаша призначили до Харкова на службу при аеродромі. Там чоловік дістав ще одне поранення.

По завершенню війни Микола вступив до Харківського педагогічного університету на факультет іноземних мов. Здібний до вивчення язиків, зовсім скоро почав викладати німецьку та французьку в цьому ж виші. Тоді найбільшою трагедією в його житті була втрата адаптації “Фауста”, і перекладач знову взявся за роботу. У 1950-х побачили світ його хрестоматійні українські переклади Ґете (500 сторінок) і “Декамерона” Бокаччо (660 сторінок).

У 1956-му Микола став членом Спілки письменників України. Кандидатуру Лукаша тричі номінували на здобуття Шевченківської премії, але жодної він не отримав.

Невтомна праця перекладача принесла понад 1 000 адаптованих творів світової класики, більше 100 авторів, понад 20 мов. А от телефону свого Микола запам’ятати не міг, завжди відповідав: “Не знаю, я собі не телефоную”.

З роками Лукаш почав страждати на ревматизм. Біль дошкуляв і викручував руки, навіть пера не міг втримати, тому почав друкувати на машинці.

Отримавши однокімнатну квартиру, переїхав із комуналки в свої “апартаменти”. Меблів не було, навіть газову плиту викинув, щоби звільнити місце для книжок. Двічі на місяць ходив на обіди до “Інтуристу”, але не стільки для того, щоби поїсти, а поговорити з іноземцями.

Дивакуватий чоловік був Микола: пальта ніколи не мав, ходив у старому піджаку, теплому светрі та кашне. Його часто можна було побачити серед азартних гравців у Маріїнському парку. Найулюбленішими заняттями була гра на більярді та доміно. Навіть коли емоції зашпилювали, лаявся вишуканою українською лайкою, а ще любив скандувати “Київ!” на стадіоні “Динамо”.

Після засудження Івана Дзюби за книгу “Інтернаціоналізм чи русифікація?” у березні 1973-го Микола Лукаш написав листа до керівників Верховної Ради, Верховного суду УРСР і прокурора з відверто насмішкуватим проханням:

“У зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича <…> прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання (5 років концтабору та 5 років спецпоселення)”.

Та верхівка гумору не оцінила. Миколу одразу виключили з письменницької спілки, біля під’їзду поставили наряд міліції, який не пропускав до Лукаша відвідувачів. Понад 20 років Микола не мав права друкуватися, а це своєю чергою призвело до фінансових проблем. Так званий метод “приборкання вимушеним жебрацтвом”. Сам же поліглот назвав це “злукашіння”.

За ці два десятиліття Лукаш відніс на барахолку безліч безцінних книжок, часто ходив голодним. Григорій Кочур, також перекладач, частенько намагався підтримати Миколу. Неначе “випадково” зустрічав того на вулиці й тут же тягнув почаркувати та поїсти. Та навіть у такій скруті почуття гумору Микола не втратив. Горілку переливав у келих примовляючи: “Ми з тобою не п’яниці, цяпати чарками нам не годиться”.

Згодом у Лукаша знайшли онкологію, прооперували. Всього за рік до смерти Миколу Олексійовича відновили в Спілці письменників. Він натхненно став до роботи над перекладом “Дон Кіхота”.

29 серпня 1988 року Микола Лукаш помер. Поховали видатного перкладача на Байковому цвинтарі. Пам’ятник на могилі згодом встановила викладачка Києво-Могилянської академії Ольга Петрова, його шанувальниця. Понад 3 тисячі книг із приватної бібліотеки Лукаша його сестра передала до Музею літератури. На будинку, де жив перекладач, досі немає навіть скромної меморіальної дошки.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram