Микола Кондратюк – український співак, педагог, лавреат Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Відні (1959, Золота медаль), Великої Золотої медалі Яна Амоса Каменського, Державної премії України імені Тараса Шевченка, Кавалер ордена “За заслуги” (2001). Баритоном видатного співака захоплювалися в 47 країнах. Він отримував пропозиції залишитися у Москві, Мілані, Нью-Йорку, але не міг жити без Києва.

Микола народився 5 травня 1931 року на Хмельниччині. Невдовзі родина замешкала в Полтаві. Там хлопець закінчив місцеву семирічку й продовжив навчання у фабрично-заводському училищі при Полтавському вагоноремонтному заводі. Із 16 років працював монтажником на будівництві. Попри важкі повоєнні роки та працю, Микола, маючи красивий тембр голосу, був активним учасником самодіяльності. Якось спів юнака почув один із викладачів музики й запропонував вступити до Полтавського музучилища. Але провчився він там недовго, всього місяць, бо ж був призваний до армії. Та й батько Миколи був категорично проти занять музикою, бо вважав це не чоловічою справою.

Служив Кондратюк в артилерійських військах, співав в армійському хорі. І знову його голос почули. Цього разу спів припав до душі Маршалу Радянського Союзу А. А. Гречко. Спочатку він наказав перевести солдата з Ворошиловграда (нині Луганськ) до Києва, а потім посприяв вступу Миколи до Київської державної консерваторії.

Наставником Миколи став педагог і заслужений діяч мистецтв Олександр Гродзинський. Він прищепив своєму учневі любов до класичної і сучасної музики, розкрив усі грані його таланту, і голос зазвучав новими переливами. Уже на третьому курсі Кондратюк отримав запрошення від Григорія Верьовки й став солістом Українського народного хору. За три роки разом із ансамблем об’їздив СРСР, побував за кордоном, здобув популярність і визнання.

У 1959-му Миколу відправили на конкурс вокалістів до Відня. Там він блискуче виконав партії знаменитих опер і став золотим лавреатом. По поверненню співак став солістом Державного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка.

“Не женися за метеликом легкої слави. Тільки віднайдене в скарбниці народної творчості й відгранене талантом справжнього художника – безсмертне”, – сказав Григорій Верьовка Миколі. Це напуття він пам’ятав усе життя.

Оперний театр став для Кондратюка новою школою. Тепер його вчителями були неперевершені зірки сцени, такі як: Борис Гмиря, Михайло Гришко, Єлизавета Чавдар, Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк. Сам же Микола швидко увійшов у коло сценічної родини. Він і Алеко з однойменної опери Рахманінова, і Роберт в “Іоланті” Чайковського, і Жермон із “Травіати” Верді. Кожен образ, за який брався Кондратюк, був неперевершеним. Шляхетна й стримана манера співу дуже нагадувала видатних італійських майстрів.

У 1962 році Кондратюк, пройшовши відбірковий Всесоюзний конкурс молодих оперних співаків, від’їздить до одного з провідних оперних театрів світу Ла Скала (Італія). Микола за два роки якнайкраще зарекомендував себе.

У місцевій пресі писали: “Голос його багатий, соковитий, пластичний, тембр благородний. З такою технічною школою цього баритона невдовзі почують кращі театри світу”.

Невдовзі Миколі запропонували заспівати на сцені міланського театру. Він отримав роль у спектаклі “Фігаро”, та не судилося. Радянська влада заборонила співати головну партію, бо злякалася, що співак може назавжди залишитися в Італії. Хоча сам співак не збирався там лишатися, адже вдома його чекала дружина та двойко дітей.

Як тільки-но Кондратюк повернувся зі стажування, керівництво, щоб загладити провину, одразу ж запросило його в Москву працювати в Большом театрі. Але співака вистачило на пів року. Та це й не дивно, адже він співав лише в опері “Князь Ігор”.

Повернувшись до Києва, Миколу запросили в Оперний театр.

“В Оперному театрі батько пропрацював сім років і пішов за власним бажанням. Його не задовольняв, здебільшого, радянський репертуар, усе той же “Князь Ігор”. Він мріяв співати італійською “Фігаро”, але за радянських часів це було заборонено. Тато пішов, ставши солістом “Укрконцерту”. У його програмі були народні пісні та найскладніші оперні арії. Відтоді й почалися нескінченні гастролі”, – розповідала донька співака, актриса Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Ольга Кондратюк

Микола Кондратюк – надзвичайно популярний в народі співак, який як ніхто інший вмів підібрати ті самі “потаємні ключі” до пісні й до серця слухача. Тому численні композитори писали свої твори з розрахунку саме на його виконання. Зокрема: “На долині туман”, “Батьківщині”, “Коли заснули сині гори”, “Ясени”, “Дороги”.

З гастролями Микола Кондратюк об’їздив понад 40 країн, популяризуючи українську пісню. Його зворушливе виконання торкало найпотаємніші куточки людської душі, на очах у слухачів блищали сльози. А коли співав старовинні романси, публіка вибухала гучними оплесками.

Із 1974 до 1983-го Микола Кіндратович був ректором Київської консерваторії імені Чайковського (нині – Національна музична академія України), окрім того понад десять років завідував катедрою оперної підготовки. У 1994-2004 роках завідував відділенням сольного співу.

“В останні роки життя у батька діагностували діабет, він переніс кілька інфарктів. Зрештою йому поставили діагноз хвороба Бехтерєва. Тато дуже боявся, що прийде час, коли нам доведеться годувати його з ложечки. Останні місяці ми з моїм сином вже просто носили його на руках. Він пішов із життя уві сні. Перед смертю слухав свої записи. Дуже любив оперу “Фігаро” й українські народні пісні. Йому не раз пропонували залишитися за кордоном. Але він не уявляв собі, як буде жити без улюбленої України. Говорив, що його голос може звучати тільки тут”, – Ольга Кондратюк.

Помер видатний співак 16 листопада 2006 року. Свій вічний спокій віднайшов на Байковому кладовищі в Києві.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram