Я не люблю дітей. Що вам до того?

Микола Кірєєв. Я не люблю дітей. Що вам до того? Фото: anews.com

Я не люблю дітей. Розуміння цього років двадцять тому мене непокоїло – більшість з нас живуть у шаблоні “народився-школа-інститут-робота-сім’я-діти-пенсія-внуки-смерть”. Я теж не виняток. Щоправда, шаблон дав тріщину ще у дев’ятнадцять, коли мене вигнали з першого мого інституту. А потім був період складнощів з роботою. Як виявилось – нічого, живий. Так і з дітьми. Колись, років у двадцять, на питання “коли одружишся і дітей заведеш?” відповідав: “до двадцяти п’яти”. Потім строк пересунувся: “до тридцяти”. Потім прийшло розуміння простої істини – це моє життя і живу його я. І на подібні питання відповідь була проста: “воно тебе дуже хвилює?”. Неспокій щодо аномальності у моєму ставленні до дітей кудись розсмоктався у просторі. Як там говорив професор Преображенський: “Не хочу. Просто не хочу”.

Якось моя колишня дружина сказала: “Ти – чайлдфрі”. До речі, саме від неї я почув це слово. “Вільний від дітей”. Виявилось, це – ціле явище. Коли люди, здорові і розумово і фізично, економічно активні, добровільно відмовляються від народження дітей. Щодо “здорові розумово” мені часто заперечують. Колись це бісило. Тепер – байдуже. Що таке “нормальність” – питання дискусійне. Так що – невідомо ще, хто з нас “нормальний”, а хто – ні. Втім, не заперечую – ненормальний я, якщо комусь так подобається. Ще від однієї жінки я нещодавно почув зізнання – “поки ти не поліз мені під спідницю, я думала, що ти “голубий”. Бо – за сорок, дітей нема, завжди витриманий, ввічливий, чисто виголений, доглянутий і гарно пахнеш”. Смішно? Не дуже. Знову – наслідок стереотипів. Нема дітей – гей. Втім, думайте, що вам там хочеться. З якихось пір мені воно байдуже. Але прийшло це все лише з роками. Не подобається – тримайте свою думку при собі. Коли вона мені знадобиться – я спитаю.

До речі, про жінок. Із всіх, хто пройшов через моє життя, лише три (!) ставились з повагою до мого вибору. Не розділяли його, але й не намагались переагітувати або ж завагітніти обманом. Просто прийняли. Хоча дітей любили. Одна з них сказала прямо: “Я хочу дітей. І я з тобою до того моменту, поки не вирішу, що пора народжувати”. З іншими була одна й та ж історія – “ти просто не розумієш цього щастя. Народиться – полюбиш”. Так, не розумію. І – а якщо не полюблю? Що тоді? Троє нещасних людей, одне з них – дитина, яку не люблять? Кому це треба?

Щось у мене пролог довгий вийшов. Хотілось зовсім не про себе, вірніше – не лише про себе. А про таких, як я, і ставлення до нас у суспільстві. Чому ви нас так не любите? Чому більшість з вас намагається залізти нам у труси? Чому наше небажання мати дітей викликає таку ненависть? Що вам до того? Чому ви так наполегливо переконуєте нас, що “треба!”? Кому? Вам? Народжуйте. Ми хіба заважаємо? Звідки всі знають, що саме потрібно мені? У мене ви спитали? Воістину – “Країна Рад”.

Феміна Ґендер. Мене дратують жінки

Набір штампів у більшості з тих, хто ще інколи насмілюється мене “агітувати у свою віру” давно вже набрид гірше гіркої редьки. “Мої діти платитимуть тобі пенсію; ти не хочеш майбутнього державі; кому залишиш нажите?” тощо. Про “склянку води” і згадувати не варто. Спочатку я намагався якось розвінчати міфи про “пенсію” – люди, ви взагалі уявляєте звідки вона береться і щось читали про пенсійне забезпечення? А потім плюнув. Безглуздо. Інколи, коли хочеться порозважатись, запитую – звідки беруться гроші на виплати породіллям і державну допомогу одиноким матерям? Я ж вам тим не дорікаю? Ну, і щодо пенсії. Перше – середній вік чоловіків в Україні – 61 рік. Пенсійний – 65. Ніхто не порівнював ці цифри? А друге – я вже зараз забезпечив собі достатній пенсійний рівень, замалий, як на мене, але середній пенсіонер може про такі гроші лише мріяти. Можу хоч сьогодні нічого не робити. І держава на те не витратить ні копійки.

Щодо держави. Майбутнє її твориться зараз. І я в тому посильно беру участь. Для ваших дітей, до речі, якщо вже на те пішло. Не для своїх же? Про склянку води – згадується старий єврейський анекдот. Ну, там де “і пити, зараза, не хочеться”. Щодо “нажитого” – так воно моє, що хочу, те і роблю. І хай це нікого не хвилює. Як, власне, не хвилює і мене – з собою точно не заберу, а що з тим всім буде після мене – байдуже. І самотності та одинокої старості не боюсь. Врешті, завжди є вихід. Останній, він знову ж засуджується суспільством, але він все одно є.

Forever alone: самотність як спосіб життя

Стереотипів багато. І їх можна розбирати безкінечно. Насправді мене дратує інше. Люди, у вас у самих все в житті вдалось, все гарно, що ви так в моє лізете? Сумніваюсь. Бо люди, у яких все добре, зазвичай до інших не лізуть. Так що – ідіть до біса. А то і далі. Саме туди, куди я інколи отаких радників посилаю.

Навіщо я це пишу? Для отаких от, як я. Для тих, кому радять “завести і полюбити”. А вони не хочуть. Запам’ятайте одне – у кожного своє життя, своя доля, свій вибір. Вирішувати – вам. Це – ваше життя, і жити його будете саме ви, а не ваші “порадники”. Хочете дітей – заводьте їх і любіть. Не хочете – не робіть того. Бо шляху назад нема.

І все ж – люди, чому ви мене ненавидите за те, що я не люблю дітей і не приховую цього? Я ж їх не б’ю. На відміну від багатьох з вас, до речі. І зненависті до них у мене нема (це – інше явище, “чайлдхейт”). Просто не хочу бачити їх у своєму житті. Чим вам це так заважає?

Так, я не люблю дітей. І що з того?

Феміна Ґендер. Мені знову наснилася школа

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter