Микола Кірєєв. Галопом по Європам, або Литва за три дні

Микола Кірєєв. Галопом по Європам, або Литва за три дні

Як передати літерами зачарованість чужою країною? Як розказати про тепло, котре отримав за три з половиною коротких дні перебування в цій маленький і добрій країні? Не знаю. Та все ж спробую.

Сьогодні ранком я приїхав з Литви, невиспаний і втомлений. Але враження просто переповнюють мене. Так – безвіз, так – справи, так – писано-переписано і без мене. Не буду писати про переліт, аеропорт, справи, які мене туди привели. Подібних історій в мережі – тисячі.

Я спробую розповісти про ту трохи сонну, неспішну, доброзичливу атмосферу, у яку потрапляєш ще на паспортному контролі в аеропорті Вільнюса. Після Борисполя не відразу розумієш змін. Ніхто нікуди не поспішає, не бігає, як оглашенний. Всі спокійно і розслаблено роблять свою роботу. Навіть не так – всі просто живуть у цьому спокої.

Прилетіли ми з колегою до Вільнюса у четвер, на півтора дні. А пригоди наші почались у суботу, в Каунасі, де виявилось, що ми не встигаємо вирішити всі питання і доведеться затриматись до понеділка. Як звичайні пересічні українці ми почали гарячково намагатись щось там “порєшать”. Та у литовців, звісно, цей номер не пройшов. З чарівною флегмою і не менш чарівним спокоєм нам порадили розслабитись і прийти в понеділок. Мабуть, атмосфера цієї маленької балтійської країни (всього два з половиною мільйони жителів – менше, ніж у Києві) вже на нас діяла – ми (знаючи себе та колегу – дивуюсь досі) з олімпійським спокоєм зняли квартиру у Каунасі і пішли гуляти його вулицями.

Забрели до костьолу. І ніхто нас не спитав, якої ми конфесії. І не сказав ні слова, коли ми перехрестились справа наліво. І дозволили фотографуватись. А на моє питання, скільки коштує свічка, відповіли, що то неважливо – нема грошей, бери так… І ніхто нікому не вказував за помаду, шорти, непокриту голову… І до Святого причастя допускали всіх, не питаючи чи ти їв сьогодні, чи ні, чи сповідався… Ми теж причастились Святих Дарів. І, о диво, ніхто не спитав до якого “патріархату” ми належимо. Священник просто усміхнувся і благословив. Як усіх.

А найбільше вразили співи в костьолі. Так, це були явно релігійні пісні. На литовській (не на “канонічній церковно-латинській”). Але виконувались вони в мажорі! Нагадаю – церковні співи православних – то переважно печальний мінор. Після такої Служби Божої хочеться жити і посміхатись один одному. Що, до речі, і зробили присутні в храмі – після відправи кожен посміхнувся і привітав сусіда по лавці. Не знаю, можливо для когось мої слова і не є відкриттям, але мені було від того бентежно і хороше на душі. І прийшло розуміння, чому Європа живе саме так, як живе. Бо людей змалечку вчать поважати і любити одне одного.

У дворі костьолу відбувався тим часом звичайнісінький пікнік. Грала музика, люди смажили шашлик (у дворі церкви!), спілкувались один з одним. Ми довго не могли зрозуміти, що ж воно таке відбувається. А виявилось – звичайнісіньке храмове свято. День Святого Антона. Єдина різниця з Україною – тут не було алкоголю і раділи усім, хто прийшов. Нас також запросили приєднатись. І було видно, що те зроблено від душі.

Ще вражає чистота і впорядкованість вулиць. Нема сміття. Підстрижена трава, акуратні дерева. Навіть старенькі будівлі сяють чистотою. Любов до свого дому, свого міста, своєї країни аж світиться в кожному куточку. Виявляється, не смітити і прибирати за собою – не так і важко. Хто нам заважає, цікаво?

Микола Кірєєв. Галопом по Європам, або Литва за три дні

У неділю місто завмирає. Не працює майже ніхто. Куди цього дня зникають жителі – встановити не вдалось. Але, як на мене, такий підхід до життя цілком вірний. Бо працювати треба для того, щоб жити, а не навпаки.

Зрозуміло, не все так вже безхмарно – Литва має безліч проблем. Від них нікуди не подінешся, не треба думати, що їх немає. І всі, з ким ми спілкувались цими днями, говорили і про низькі пенсії (300-400 євро), і про невисокі зарплати (від 400-500 євро), і про те, що після заміни національної валюти на європейську реальні доходи людей впали у кілька разів. Як і про те, що в Литві мало молоді – вона подалась на заробітки до Німеччини, Швеції, Великобританії. Говорили нам і про високу комуналку. І про дорогий транспорт (міський автобус коштує один євро). Та ми і самі все це бачили.

Але хто не має проблем у нинішньому світі? Головне не їх наявність, а ставлення до них. Чомусь, дивлячись на оточуючих, котрі неспішно і сумлінно працюють, посміхаються один одному і гостям країни, я вірю, що Литва всі свої проблеми переживе і здолає. З отою чарівною флегмою і добродушністю, з якою долала все в своїй історії.

Про врівноважених і спокійних жителів балтійських країн ходить багато анекдотів. І я насмілюсь стверджувати, що вони часто правдиві. Але, якщо чесно, мені заздрісно. Оця флегма, оця доброта, оцей непоспіх просто зачаровують. Не знаю, як хто – а я особисто б хотів так жити. Коли всі посміхаються один одному, говорять на кожному кроці “дякую”, не хамлять, не лаються… Хіба не заздрісно?

І – ні, не хочу переїхати до Литви. Я хочу, аби Україна стала країною, подібною до Литви. Щоб ми так само навчились поважати себе, свою країну, так само спокійно і впевнено долати свої проблеми. Аби ми стали саме тою Європою, прагнення до якої декларуємо. Бо Європа – вона не зовні. Ніхто нам її не принесе, поки ми нею не станемо самі.

P.S. Уночі, біля Сарн, мене зупинили українські поліціянти. Причина зупинки вразила: “- Ми побачили, що Ви не можете зорієнтуватись (на розв’язці я трохи завагався щодо напряму руху – авт). Вам допомогти?”. Признатись, це перша в моєму житті причина зупинки подібного характеру. Надія на Європу таки є?

(Всі фото – автора)