Микола Кірєєв. Чорнобиль мого дитинства

Фото youtube.com

Коли вибухнула атомна станція, мені було тринадцять років. Майже як у Шевченка – “мені тринадцятий минало…”. Сьогодні, коли від того дня пройшло вже 32 роки, буде багато матеріалів про аварію на ЧАЕС. З цифрами, фактами, діаграмами. Але я хочу написати не про те. А про те, що запам’яталось мені з тих далеких років. Спробую знову стати підлітком, який жив тоді, у Радянському Союзі з його цензурою, без інтернету та взагалі будь-яких ЗМІ, окрім радянських.

Дитинство моє пройшло у невеличкому райцентрі на Чернігівщині, де про ядерні станції та зброю знали одне – наше місто, за словами офіцерів-льотчиків, яких було у ньому багато, підлягало на випадок війни з Америкою першому удару. Бо тут базувався полк стратегічної авіації, що мав на озброєнні атомні боєприпаси. Ото і всі наші знання.

Можливо, саме завдяки отим льотчикам ми й дізнались, що у Чорнобилі щось сталось. Бо офіційно ніхто нічого не казав. Точні дати я, звичайно, не пам’ятаю. Але ще до офіційних передач у програмі “Врємя” містом вперто поповзли чутки про аварію на атомній станції та радіацію. Про “ворожі голоси” (західні радіостанції, які попри “глушилки” все ж багато хто слухав), які передавали зведення з Чорнобиля і про те, що хмари радіоактивних відходів накрили Швецію. Чому саме Швецію? Не знаю, але мені так запам’яталось.

Ніхто толком не знав, що воно таке, ота “радіація”. Але дорослі стали нам забороняти бігати по калюжам і під дощем, виїздити на природу. А ще пам’ятаю весняний дощ, після якого калюжі стали жовтими… Думаю, то був якийсь пилок з дерев, але тоді ми чітко знали – жовтий наліт на воді – смертельна і страшна “радіація”. Чому? А хто його зна. Треба ж було якось ідентифікувати загрозу. От вона й персоніфікувалась у безневинному пилку. Всі діти міста знали, що в жовті калюжі ступати не можна.

Потім була мобілізація на ліквідацію аварії. Спочатку поїхали пожежники. Потім стали брати й інших – водіїв, робітників. В основному чоловіків. Особливої паніки чи намагання ухилитись від поїздки в Чорнобиль я не пригадую. Лише жінки намагались не пустити своїх чоловіків до того пекла. Мабуть, відчували, що нічого доброго з того не вийде.

Пам’ятаю першотравневу демонстрацію. На яку нас, у піонерських галстуках, вигнали стояти у почесному караулі. Мимо нас крокували солдатики з гарнізону та колона ветеранів. А ми тримали руки у піонерському салюті і вдихали пил з-під їхніх ніг…Чим він “аукнеться” нам через роки? Не знаю. Знаю тільки, що багато з моїх знайомих у цьому містечку страждають на онкозахворювання. Це люди старші за мене на років десять-п’ятнадцять, ровесники ще тримаються. Але скоро ж і у мене ці десять років промайнуть…

Потім по телебаченню стали говорити таки про аварію на ЧАЕС. Спочатку – обережно. Поступово – дедалі відвертіше. Та й до міста стали повертатись перші “ліквідатори”. Що вже можна було приховати? Їхні розповіді були фантастичними – про світло над станцією; про те, як миють всі машини на КПП; про те, як бульдозерами зрізають грунт… Потім були кадри у програмі “Врємя”, де солдат у костюмі хімзахисту миє з шланга дахи на будинках у Чорнобилі… Потім показали репортаж про пожежників. Прізвище Правик я пам’ятаю з дитинства, мені не треба лізти до Вікіпедії, аби дізнатись, хто це.

А ще пам’ятаю розповіді мами, яка, переселяючись до України у кінці семидесятих, хотіла залишитись у Прип’яті. Бо тоді там швидко “давали” квартиру: “- Як Бог відвів. Я вже й документи для прийому на роботу подала. Але потім передумала, поїхала поближче до родичів”.

Поступово ядерний жах подаленів – у дітей завжди знайдеться, чим зайняти свої голови і руки. Ми гралися у війну, ходили на риболовлю, бігали зеленими луками і стали забувати, що жовтий наліт на калюжах – то “смертельна радіація”. Бігали тими калюжами, здіймали хмари пилу босими ногами на польових дорогах. І ніхто не вживав ні йодованої солі, ні якихось інших профілактичних препаратів чи продуктів. Бо – хто про це казав і де його було тоді все взяти? Єдиним доступним профілактичним засобом був лише портвейн “Три топора” (“Три сімки”), але приймали його “вовнутрь” лише дорослі дядьки.

А кілька років тому я заїхав у справах до пожежної частини міста мого дитинства. Чекати начальника було скучно, тому я пішов до актової зали. На стіні висіли портрети “чорнобильців”. Секретарка, яка прийшла туди зі мною, розповіла про всіх. Я не пам’ятаю, звісно, детально її розповіді. Але чітко пам’ятаю, як холод стискав моє серце при її словах. Бо, дивлячись на кількадесят портретів, вона говорила, починаючи зліва направо: “Помер, хворіє, хворіє, помер, помер, помер, хворіє…” Жоден з молодих ще хлопців на фото не був здоровим. А роки народження у них – п’ятидесяті-шістдесяті. На десяток-другий старші за мене…

Ось такий мій Чорнобиль. Хтось розкаже інше. Хтось – яскравіше і цікавіше. Бо у кожного – він свій.