Микола лицар фон Василько (Nikolaus Ritter von Wassilko) – представник української еліти Австро-Угорської імперії, який протягом двох десятиліть захищав інтереси свого народу з парламентської трибуни у Відні. Яскравий репрезентант титулованого дворянства, він пережив складну особисту еволюцію від румунсько-німецької до української ідентичності, щоб зрештою прислужитися на ниві творення української національної державности.

Рід Васильків, за сімейними переказами, походив від теребовлянського князя Василька Ростиславича (правнука Ярослава Мудрого), який жив наприкінці XI – на початку XII століття. У наступні століття під впливом Молдавського князівства рід зволощився (тобто, румунізувався). Коли Буковина відійшла до Австрійської імперії, Васильки були одними з найбагатших землевласників краю. 1855 року імператор Франц Йосиф І фон Габсбург надав їм титул баронів Серетських (von Serecki – від назви річки й міста Серет), а в жовтні 1918-го останній імператор Карл І фон Габсбург в останні дні існування імперії надав Василькам графський титул.

У такій магнатській родині з’явився на світ Микола Василько. Це сталося 25 березня (за іншими даними, 21 березня) 1868 року в маєтку в селі Слободзія-Комарівці – нині Лукавці Вижницького району Чернівецької області. Як було заведено у дворян, до 10-річного віку хлопець отримував домашню освіту, а потім його відправили до приватної школи “Терезіанум” у Відні, заснованої імператрицею Марією-Терезією ще в середині XVIII століття. Далі був юридичний факультет Чернівецького університету.

Політичну кар’єру Микола Василько починав у лавах румунського руху, адже його батьки позиціонували себе румунами. Але там не склалося, і Василько почав шукати інших можливостей. Це привело його спершу до старорусинсько-москвофільського табору, а потім зрештою до українського. Позначився вплив українського громадсько-політичного діяча й лікаря Василя Воляна, одруженого з тіткою Миколи Василька.

Замолоду Василько мав репутацію справжнього бонвівана. Він безтурботно протринькував кошти батьків на юнацькі розваги. Але у 24 роки втратив батька, тому довелося споважніти та зайнятися численними клопотами зі спадщиною і маєтностями. Микола одружився з представницею шляхетного роду Ольгою Гергель, яка принесла йому величезний посаг. У цьому шлюбі народився син Гамількар-Микола та доньки Віра, Тетяна й Надія. Після раптової смерті жінки Василько одружився вдруге – з віденською акторкою Джетті Вінклер, відомою під псевдонімом Ґерда Вальде.

Микола фон Василько – буковинський аристократ, який фінансував Українську революцію
Микола Василько із дружиною Джетті Вінклер. Париж. Ейфелева вежа

1898 року Миколу Василька обрали депутатом Буковинського крайового сейму. Свій перший виступ він розпочав українською мовою. А вже наступного року його обрали депутатом австрійського парламенту (райхсрату Цислейтанії) від українців Буковини. До складу законодавчого органу він незмінно переобирався до самого розпаду Австро-Угорської імперії восени 1918 року.

За період парламентської діяльності Микола Василько регулярно вдавався до лобіювання українського інтересу у Відні. Його стараннями Буковинську митрополію поділили на українську та румунську, заснували українську гімназію в місті Вижниця, замінили низку чиновників на Буковині, які не володіли українською мовою. 1903 року Василько увійшов до депутатського об’єднання “Вільнодумний союз”, який вимагав підвищити платню вчителям, заснувати селянський банк, скасувати низку застарілих податкових зборів. Діючи у спілці з депутатами від Галичини, увійшов до Українського клубу, а потім – до Українського парламентського союзу, ставши заступником його керівника Костя Левицького.

У 1909-1910 роках Микола Василько особливо відзначився на ниві боротьби з москвофільством. Він довів, що москвофільський рух на Буковині й Галичині підтримується на кошти, що надходять з Російської імперії. Зрештю, австрійська влада закрила низку москвофільських періодичних видань і навчальних закладів.

Під час Першої світової війни політична позиція Миколи Василька полягала в тому, щоб домогтися об’єднання всіх українських етнічних земель Австро-Угорщини в окремий автономний коронний край. 1915 року він став заступником голови Загальної української ради у Відні, яка претендувала на те, щоб представляти інтереси всього українського народу. Ініціював створення Гуцульсько-буковинського легіону у складі австро-угорської армії, яким командував його двоюрідний брат Стефан Василько фон Серетський. Сприяв укладенню Брест-Литовського мирного договору між Центральними державами й Українською Народною Республікою 9 лютого 1918 року.

У жовтні 1918-го Австро-Угорщина почала розвалюватися. У Львові постала конституанта – Українська Національна Рада, яка проголосила створення Української держави, а з 13 листопада – Західно-Української Народної Республіки. Микола Василько перейшов на службу ЗУНР. Маючи численні, напрацьовані десятиліттями зв’язки у Відні, він дістав призначення послом ЗУНР в Австрії. У листі до керівника уряду ЗУНР Костя Левицького Василько зазначив:

“Не хочу, щоб ця війна, котра потягнула за собою великі жертви та між українцями, скінчилася без признання суверенної України”.

На дипломатичній ниві Микола Василько захищав ідею соборності української нації та держави. Влітку 1919-го його призначили послом УНР у Швейцарії, а вже в наступні роки він керував одразу п’ятьма українськими амбасадами – у Швейцарії, Німеччині, Італії, Австрії та Угорщині. Водночас виділяючи особисті кошти на їхнє утримання, адже бюджетних коштів УНР хронічно бракувало. Як казав сам Василько:

“Мій уряд для своїх видатків за кордоном має лише мою особисту касу – чи вона довго витримає цей колосальний іспит?”.

Крім того, він фінансово підтримував і багатьох українських політиків, які вимушено опинилися за кордоном.

Міністр праці УНР Йосип Безпалко згадував:

“День і ніч працює той чоловік, немає тут визначнішого чоловіка, з яким би він не зумів нав’язати зносини. Щоб зміряти працьовитість Василька, я скажу, що дістаю від нього денно два листи ділового змісту і знаю напевно, що він їх десятками розсилає на всі сторони світу, тим часом, коли наше берлінське кореспонденційне бюро висилає у світ одну й ту паршивеньку нотатку про українську справу й ту не щодня”.

Сили поступово залишали Василька. 2 серпня 1924 року він помер у баварському курортному містечку Бад-Райхенгалль від нападу астми. Лідер УНР Симон Петлюра, який користувався фінансовою допомогою небіжчика, писав:

“Несподівана смерть М. Василька від астми мене приголомшила і вибила з рівноваги, позбавивши мене і того матеріального ґрунту, на якому я за останні два роки стояв. Про М. Василька дехто з наших громадян думав по-своєму. Але я мав нагоду трохи ближче пізнати і його самого, і його патріотичну працю. Ось через що оцінюю його смерть як дуже дошкульну втрату для цілої нашої справи. Щоб провадити певну працю, треба мати мені і матеріальний ґрунт, і незалежність. Все це урвалось у зв’язку зі смертю М. Василька, який з патріотичних мотивів з особистих засобів підтримував мене фінансово останніми часами”.

Похований Микола Василько на православному цвинтарі Теґель у Берліні. Протягом тривалого часу його могила вважалася втраченою. Тільки в 2013 році її вдалося віднайти та впорядкувати. А 2015 року іменем Василька названо вулицю в Чернівцях.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram