Микола Бурлюк – видатний представник мистецької родини, яка, говорячи сучасною мовою, задавала тренд у мистецтві початку XX століття. Він був поетом, прозаїком, теоретиком нового мистецького напряму – футуризму. Життєвий шлях Миколи виявився коротким, оскільки більшовики репресували його ще задовго до тотального винищення генерації “розстріляного відродження”.

Микола Давидович Бурлюк з’явився на світ рівно 130 років тому, 4 травня 1890-го, у слободі Котельва Охтирського повіту Харківської губернії (нині селище, районний центр Полтавської області). Сімейним гніздом було село Рябушки Лебединського повіту Харківщини (зараз це Лебединський район Сумщини), де Бурлюки мешкали вже протягом кількох поколінь. Батько, Давид Федорович (1856-1915), належав до міщанського стану, був управителем Черно-Долинського заповідника графа Мордвинова в селі Чорнянка біля Каховки, через що 1898 року перевіз родину на Херсонщину.

Усе покоління Бурлюків, до яких належав Микола, виявило неабиякий хист до мистецтва. Вважається, ці здібності передалися від матері – Людмили Йосипівни (1861-1923). Найстарший брат Давид став поетом-футуристом і художником, творчим наставником і близьким другом Володимира Маяковського. Другий брат Володимир – художником-новатором. Старша сестра Людмила – також художницею і літераторкою.

Зростаючи під впливом таких близьких родичів, Микола Бурлюк наче був приречений торувати свій шлях у мистецтві. Від 1901 до 1909 він закінчив повний восьмикласний курс Херсонської чоловічої гімназії, після чого поїхав до столиці Російської імперії – Санкт-Петербурга. Там юнак став студентом історико-філологічного факультету місцевого університету. Але довго вагався між словесністю та математикою. Перевівся на фізико-математичний факультет, потім назад на історико-філологічний, а потім знову на фізмат, який врешті-решт і закінчив у 1914 році перед самим початком Першої світової війни. Після цього він вступив до Московського сільськогосподарського університету, але не встиг його закінчити, оскільки пішов добровольцем на фронт.

Микола Бурлюк прожив лише 30 років, а вся його активна літературна діяльність вклалася у короткий період 1910-1915 років. Безперечно, він не встиг повною мірою розкрити свій талант. Але літературознавці відзначали, що творчість Миколи перебуває на стику трьох напрямків – імпресіонізму, футуризму й акмеїзму. Починав публікувати поезії він у збірці “Студія імпресіоністів”. Але з 1912-го під впливом старших братів приєднався до групи футуристів “Гілея”. Ця назва була запозичена з “Історії” давньогрецького письменника Геродота – той називав Гілеєю пониззя Дніпра, тобто майбутню Херсонщину, де й мешкала родина Бурлюків. “Гілейці” пропагували експериментальне, “ліве” мистецтво, багато експериментували з поетичними формами, намагалися провокувати суспільство, “дати ляпаса смакам громадськості”.

Однак творча манера Миколи суттєво відрізнялася від того ж таки Давида Бурлюка, Володимира Маяковського, Велимира Хлєбникова – вона була сповнена ліричних і міфологічних мотивів, характеризувалася посиленою образністю, музикальністю. Це зближувало Миколу із символістами та акмеїстами, зокрема, з Миколою Гумільовим. Він брав участь у засіданнях їхнього поетичного об’єднання “Цех поетів” і навіть відмовився підписати футуристичний маніфест “Ідіть до чорта!”, де містилися випади проти акмеїстів.

Поет Бенедикт Лівшиць так згадував Миколу Бурлюка:

“Микола, високий і повнолітній юнак, був поетом. Сором’язливий, він червонів щоразу, коли до нього зверталися – навіть ще більше, ніж коли йому доводилося висловлюватися самому. Він мовчки терпів образи, й за це брати, кепкуючи, називали його Христом. Він тільки нещодавно почав писати, але був справжнім поетом, тобто мав свій власний, неповторний світ, який не вкладається в його рахітичні вірші, але безсумнівно він існував”.

Корній Чуковський – на той час вже авторитетний літературний критик – писав про Миколу:

“У своїх коротких, убогих, старовинних, блідих, неголосних віршах він таїть якусь сором’язливу скаргу. І боязку якусь мрію. Він найцнотливіший із усіх футуристів: скаже чотири рядки, і мовчить, і в цих умовчаннях, в паузах відчуваєш якусь серйозну значущість”.

1916 року Микола Бурлюк пішов до російської армії, закінчив школу інженерних прапорщиків і був направлений на Румунський фронт. Але невдовзі почалася революція з калейдоскопічною зміною політичних режимів. Бурлюк не хотів воювати, він прагнув працювати за спеціальністю – агрономом, але його постійно мобілізовували до різних протиборчих військових формувань. Так він встиг побувати у лавах Армії УНР, Української Держави, білогвардійців, навіть Червоної Армії. 1920 року взагалі переховувався від мобілізацій на нелегальнім становищі, мешкаючи на Херсонщині.

Після того, як більшовики витіснили війська Врангеля з Криму, і Таврія повністю опинилася під їхнім контролем, Микола Бурлюк був змушений стати на облік, як колишній офіцер. Однак його одразу заарештували, щойно виявивши факти попередньої служби в білогвардійських військах. 27 грудня 1920 року Микола Бурлюк був розстріляний в Херсоні як “підозріла особа, яка будь-якої миті може підняти зброю задля придушення влади робітників і селян”. У нього залишилася дружина й син, якому виповнився лише рік. Старший брат Давид Бурлюк пізніше визнавав, що його брата знищили ні за що – “про всяк випадок”. Такими були реалії жорстокого часу.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram