Майбутній вчений, один із засновників нейрохірургії – Микола Нилович Бурденко – народився 3 червня 1876 року в селі Кам’янка Нижнєломовського повіту Пензенської губернії (нині Пензенська область в Росії) у родині українських переселенців. Батько працював сільським писарем і управителем поміщицького маєтку. Микола спочатку готувався до кар’єри священника – після земської школи пішов до духовного училища, а потім – до семінарії. Він навіть склав іспити до Петербурзької духовної академії, але круто змінив свої плани та вирішив навчатися на медика.

У Томському університеті Микола захопився анатомією, став помічником прозектора й багато часу проводив в анатомічному театрі. Через участь у студентських заворушеннях навчання довелося завершувати не в Томську, а в Юр’єві (Тарту, Естонія). Ще в студентські роки він брав участь у боротьбі з епідемією висипного тифу в Херсонській губернії, а 1904 року поїхав на фронт російсько-японської війни до Маньчжурії. Там він рятував поранених, часто виносячи їх з поля бою. 14-15 червня під час битви під Вафангоу Бурденко сам дістав поранення в руку, за хоробрість був нагороджений Георгіївським хрестом.

1909 року Микола Бурденко захистив дисертацію на звання доктора медицини та ппісля закордонного стажування влаштувався приват-доцентом, а потім екстраординарним професором Юр’ївського університету. У роки Першої світової війни він консультував медичну частину Північно-Західного фронту. Організовував польові шпиталі, де надавали невідкладну допомогу пораненим. Бурденку знову доводилося працювати безпосередньо на лінії фронту, через що влітку 1917 року він дістав контузію і був змушений повернутися до університетської роботи.

Однак через успішний наступ німецьких військ Юр’ївський університет було частково вивезено до Воронежа. Там Бурденко залишався під час громадянської війни в Росії, займаючись військовими шпиталями вже для Червоної Армії. Тільки у 1920-х він перебрався до Москви, де вирішив спрямувати зусилля на розвиток нейрохірургії. При Московському університеті він заснував нейрохірургічне відділення, а потім очолив хірургічну клініку при 1-му Московському медичному інституті імені Сєченова. Створив школу хірургів експериментального спрямування. Займався проблемами лікування онкології, мозкового кровообігу. Особисто здійснював операції з видалення злоякісних пухлин, пересадки ділянок нервів, операції на твердій оболонці спинного мозку. До Бурденка їх не наважувалися виконувати практично ніколи.

Вчений неодноразово їздив у наукові відрядження за кордон – до Німеччини, Франції, Туреччини, відвідував міжнародні конференції та симпозіуми. На стажування до його клініки приїжджали іноземні фахівці. Та головною цариною діяльності Бурденка завжди залишалася військова медицина, і насамперед хірургія. 1937 року він став головним хірургом-консультантом при санітарному управлінні, а з 1941-го – головним хірургом Червоної Армії. Під час радянсько-фінської та німецько-радянської воєн знову виїжджав на фронт, одного разу дістав контузію, а ще – інсульт, який змусив його два місяці пролежати в лікарні. Отримав звання генерал-полковника медичної служби, став засновником і першим президентом Академії медичних наук СРСР. У цей період займався виробленням ефективних методів лікування бойових травм і поранень, застосовував перші антибіотики – пеніцилін і граміцидін. Його методи оперативного лікування поранень судин дали змогу суттєво знизити смертність у військах.

Попри всі заслуги й досягнення на ниві медичних наук, Микола Бурденко суттєво “підмочив” свою репутацію участю у фальсифікації Катинської справи. Навесні 1940 року радянські каральні органи розстріляли в Катинському лісі під Смоленськом кілька тисяч полонених польських офіцерів. Коли в 1943 році німецькі окупанти натрапили на їхні поховання і почали своє розслідування, СРСР одразу ж звинуватив Німеччину – мовляв, цей злочин здійснили нацисти, а тепер вони намагаються перекласти відповідальність на Радянський Союз. Бурденка поставили на чолі спеціальної комісії, яка “підтвердила” причетність гітлерівців до Катинського розстрілу. Відпрацьовуючи завдання сталінського тоталітарного режиму, він підписував усі документи, як це було потрібно Кремлю. Лише 1989 року, в розпал горбачовської Перебудови, СРСР офіційно визнав свою причетність до Катинського злочину, а висновки комісії Бурденка – фальсифікацією за державним замовленням.

На той час стан здоров’я Миколи Бурденка дедалі гіршав. Після першого інсульту в нього сталося ще два, які прикували його до лікарняного ліжка. 11 листопада 1946 року Микола Бурденко помер від наслідків інсультів і був похований на Новодівичому цвинтарі Москви. На його честь у Радянському Союзі було названо багато закладів медицини і навіть астероїд, відкритий у Кримській обсерваторії 1976 року.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram