“Зробіть спочатку ложку, а потім – бандуру. Якщо вийде ложка, то тоді й бандуру зробите”. Так говорив Микола Будник – Панотець Київського кобзарського цеху, один із небагатьох носіїв глибинного автентичного кобзарства в Україні. Останні роки прожив в Ірпені. Там і знайшов вічний прихисток. І вулицю в цьому місті назвали його ім’ям.

Цю музику по радіо чи телебаченню ви не почуєте. І це – злочин. Бо від незнання свого – чи не найбільше лиха для всіх поколінь українців. У нашому народі багато разів нищили ту інтелігенцію, яка утримує баланс у суспільстві між низьким і високом, між матеріальним і духовним. Та це потрібно повертати. Кобзарство – один зі способів.

“Будник – чи не єдиний, хто доніс до наших днів автентичні інструменти, зокрема, старосвітську бандуру, – розповідає братчик Київського й Львівського кобзарського цеху лірників, один з учасників гурту “Хорея козацька” Ярослав Крисько. – Він присвятив усе своє життя бандурі й кобзарству. Це універсальний чоловік: грав, співав, малював, майстрував інструменти. Завдяки Буднику розпочалося відродження музичної майстрової школи України. Наприкінці 1980-х утворився Кобзарський цех на кшталт тих, що були в середньовіччі та проіснували в Україні до 1924 року. А от лірники ще залишалися і після занепаду кобзарства. Проте голодомор “підчистив” і їх…”

Микола Будник був неодружений, віддавав увесь свій час кобзарству й творенню музичних інструментів. Перша його майстерня містилася в орендованій хатині-розвалюшці на Печерську, а згодом – наприкінці 90-х – побратими придбали для Миколи та Кобзарського цеху будинок в Ірпені. То був Дім Творення. Туди приходили митці, скульптори, художники, поети, письменники. Усім знаходилося місце та заняття. Уже після смерти Будника будинок перейшов у маєтність його родичів і там планується облаштувати музей. Хоча, як свідчать очевидці, багато хто з рідних не поділяв його способу життя. Нині на тій будівлі вже є меморіальна таблиця, і вулицю перейменовано. А під кобзарську майстерню шукають інше приміщення.

“Хто бажає мати музичний інструмент, змайстрований власноруч, – той пристає до нас, – продовжує розмову Ярослав Крисько. – Відрадно, що зараз Кобзарською школою зацікавилася Мала Академія Наук України, адже кобзарство має потужний виховний вплив. Микола Петрович ще й створив оригінальний підручник з кобзарства: у формі діалогів, з його ж малюнками, які показують, як робити та настроювати кобзу. Книга “Так сказав Микола Будник” вийшла дуже обмеженим тиражем – близько 100 примірників 2016 року в Харкові. Ідеться про те, що кобзарство та старосвітські інструменти треба вводити у шкільні навчальні програми”.

Увесь творчий спадок Миколи Будника зібрано в Музеї Івана Гончара. Велику цінність мають його пошуки щодо виготовлення музичних інструментів. Адже предковічна українська школа – втрачена. Тим часом Микола Будник власноруч змайстрував близько ста народних інструментів.

Цікаво, що за правилами Кобзарського цеху всі кобзарі й лірники зобов’язані грати на вулиці, як було здавна. Микола Будник співав під знаменитою розлогою липою біля Десятинної церкви у Києві.

“То – його улюблене місце. Завдяки Буднику і я прийшов до кобзарства, лишень прослухавши його записи на диску, – зізнається Ярослав Крисько. – На вечори пам’яти Миколи Будника зазвичай збирається вузьке коло побратимів і зацікавлених, де всі всіх знають. Кожен згадує свій досвід спілкування з Майстром. А загалом звітуємо про зроблене за рік. Режисер Олесь Санін, який грає на лірі, що зробив Микола Будник, повідомив: має задум створити художній фільм про Миколу Будника. Залишається незабутнім також вислів Саніна: “Для кожного з нас зустріч з Миколою Будником стала життєвою катастрофою. Після спілкування з ним життя змінювалося докорінно”.

Мене як музиканта завжди вражало, що Будник, не володіючи сильними вокальними даними, справляв на слухача колосальний вплив. А ще ж був майстром імпровізації, вмів у співаній думі пов’язати сучасну подію з минувшиною. Співав не горлянкою, а душею. До речі, дуже мало світлин збереглося, де Будник вийшов чітко – така от дивина.

На початку 90-х про Будника зняли телепередачу “Дорога до себе”. На жаль, цього запису ми поки що не знайшли. Проте знайшли інший відеозапис, де Микола Петрович показує і розповідає, як майструвати кобзу. Збереглось багато його креслень інструментів”.
Зараз Кобзарський цех став Громадською організацією. Тобто у Будника є послідовники. Він один із натхненників і стрижнів, на якому все трималося.

До того ж, гра на лірі й кобзі ще й терапевтичний засіб: ми не раз їздили з виступами на передову та в госпіталі”, – підсумовує Ярослав Крисько.

Прослухайте, наприклад, диск “Гей, на Чорному морі” з думами “Про Олексія Поповича”, “Про Марусю Богуславку”, історичними піснями “Побратався сокіл”, “Про Саву Чалого” тощо. Щирий і тихий, немовби “не від світу цього” голос Будника вводить слухача в містичний світ історичних образів і подій. Його виконання – радше спосіб розмови зі співбесідником, речитатив-сповідь, що триває доти, аж поки з обох боків не виникає відчуття цілковитого порозуміння та вдоволеності від мовленого й оспівуваного.

“Ой Морозе, Морозенко” (історична). Грає і співає Микола Будник. Запис, імовірно, початку 1990-х років з приватного архіву. Записувач невідомий. Взято тут

А прожив лише 47 років. Народився 3 лютого 1953 у селі Сколобів Володарсько-Волинського району на Житомирщині..Чотирнадцятирічним хлопцем пішов у світ в пошуках свого місця в ньому. Серед іменитих учнів Будника – Едуард Драч, Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, Кость Черемський та багато інших. Відійшов у вічність 16 січня 2001 року, похований на ірпінському кладовищі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram