24 жовтня 1867 року народився видатний український етнограф, археолог, мистецтвознавець, академік УАН-ВУАН, почесний член Української академії мистецтв та Київського товариства старожитностей і мистецтв – Біляшівський Микола Федотович.

Родина Біляшівських проживала в Умані, батько був священником і вчителем місцевої духовної школи. Коли померла дружина, він із трьома дітьми переїхав до Києва.

Освіту здобував у Другій Київській гімназії, потім вступив до Київського університету святого Володимира на юридичний факультет. Але хлопцеві більше подобалася археологія, тому він залюбки ходив і на лекції історика-археолога Володимира Антоновича та мистецтвознавця Адріяна Прахова. У 1887 році став дійсним членом київського Історичного товариства імені Нестора-Літописця.

У 1892-му Микола подався до Москви й вступив на природничий факультет вільним слухачем. Згодом він став дійсним членом Товариства антропології та етнографії. Особливо його зацікавили дослідження західних губерній Російської імперії.

Водночас Біляшівський опрацьовував фонди архіву міністерства юстиції й за два роки став завідуючим архівом колишнього фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті. Під час служби він опрацьовував архівні матеріали українських земель XVI століття. У майбутньому планував видати працю, присвячену дослідженням, але на жаль, вони так і не були здійснені.

Попри насичене життя він знаходив ще й час на археологічні розкопки, переважно на території Волинської губернії. А ще став одним із ініціаторів розбудови музею в містечку Городок у тій же губернії. У період із 1891 до 1893-го разом із іншими вченими відкопав залишки давньоруського міста Родня при впадінні Росі в Дніпро.

У 1898 році за протекцією друга, Івана Яковича Рудченка (старший брат Панаса Мирного), Микола отримав посаду бібліотекаря в Київському політехнічному інституті. За два роки Біляшівський організував видання першого в Україні спеціального археологічного журналу “Археологическая летопись Южной России”.

У 1902-му Миколу Федотовича обрали директором Київського музею. Він разом із співробітниками спрямував усі сили на зібрання експонатів, як результат – колекція музею поповнилася тридцятьма тисячами історичних екземплярів. Згодом вони стали основою експозиції Державного музею українського народно-декоративного мистецтва, Національного музею історії України, Державного музею Тараса Шевченка. До кінця життя він не полишав посади очільника й брав активну участь у створенні УАН-ВУАН як член Комітету з охорони пам’яток історії та голова Археологічного комітету.

За чотири роки Біляшівський заснував та очолив Київське кустарне товариство й став інспектором кустарно-промислових шкіл Київщини. Того ж року він ініціює створення думського “Українського клубу”.

Коли ж вибухнула Перша світова війна Микола Федотович займався організацією порятунку пам’яток народного мистецтва Галичини, Волинської, Подільської та Київської губерній. У період Центральної Ради він був призначений комісаром із охорони пам’яток старовини та мистецтва Української Народної Республіки. На цій посаді Біляшівський доклав чимало зусиль для збереження соборів у Києві.

У період 1918-1919 років його обирають почесним академіком Академії мистецтв та Української академії наук. Він став автором проєкту першого закону України про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва. Біляшівський посприяв, щоб у Картинній галереї було відкрито відділення західного та східного мистецтв.

У своїй науковій статті “Наші національні скарби” виступив проти того, що цінні археологічні експонати, які були знайдені на території України й належать до нашої історії, зокрема скитські знахідки, предмети княжої та козацької доби загарбують до Ермітажу та інших музеїв Росії, залишаючи нам лише крихти.

Йому належать організації різних виставок:

  • 1906, 1909, 1911 роки – Кустарно-промислові виставки Південної Росії;
  • 1908 рік – виставки художників передвижників “Мир искусств”, мистецьких об’єднань Одеси та Києва.
  • 1911 – творів Тараса Шевченка, Михайла Врубеля;
  • 1914 – виставка Абрама Маневича;
  • 1917 – “Народне мистецтво Буковини та Галичини”;
  • 1921 – “Українські народні килими”;
  • 1923 – “Всеукраїнська виставка друку”;
  • 1925 – “Межигірський фаянс та порцеляна”

Микола Федотович одним із першим використав фотофіксацію – обстеживши й зафіксувавши на фотоплівку історичні пам’ятки та документи. Разом із іншими укладав альбоми українських старожитностей. Брав участь у розробці проєкту дренажних систем біля Андріївської церкви.

Його наукова спадщина налічує фундаментальні праці, серед яких:

  • “Монетные клады Киевской губернии” (1889);
  • “Следы первобытного человека на берегах реки Днепра вблизи Киева” (1890);
  • “Княжа гора” (1890);
  • “К вопросу о программе Киевского музея древностей и искусств” (1890);
  • “Ближайшие задачи археологии юга России” (1903);
  • “Наші національні скарби” (1918);
  • “Справа українського мистецтва” (1918);
  • “Борисівське городище” (1925).

До речі, ці праці, а також біографічні матеріяли, наукові статті, офіційне та приватне листування передав до рукописного підрозділу Бібліотеки син науковця – Микола Миколайович Біляшівський у 1962-му.

Яків Головацький: від “Руської трійці” до затятого москвофільства

Його самопожертва та відданість українській історії вражає. За три години до смерти дослідник працював над статтею про Трипільську культуру, 26 квітня 1926 року серце видатного етнографа зупинилося назавжди. Поховали Миколу Федотовича у Канівському природному заповіднику. На його честь названа вулиця в Києві.

Нажаль, його величезний внесок в розвиток історичної науки був незаслужено забутий і неоцінений радянською владою. Про його досягнення замовчували, а ім’я намагалися забути.

Євгенія Ярошинська – одна з перших феміністок Буковини

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram