Михайло Іванович Вериківський – композитор, педагог, диригент, фольклорист, музично-громадський діяч. Він створив перший український балет “Бондарвіна”, написав ораторію (великий концертний твір для солістів, хору і симфонічного оркестру на певний сюжет) “Думка про дівку-бранку” та реквієм Миколі Лисенку та Миколі Леонтовичу. Поклав на оперну музику твори Тараса Шевченка.

Народився майбутній маестро 20 листопада 1896 року. Батьки хлопчика дуже любили співати й заохочували до музики всіх своїх сімох дітей. Природний дар Михайла визначив його подальшу долю. Закінчивши комерційне училище, юнак подався до Києва й вступив до консерваторії, бо найбільше мріяв стати диригентом.

Вериківського зарахували якраз у вересні 1914 року, майже водночас із початком Першої світової війни. У 1915-му Михайла забрали до армії, де він провів три роки. Повернутися до навчання йому вдалося лише в 1918-му.

Наставником Вериківського в консерваторії був Болеслав Яворський, який мав славу сміливого експериментатора. Водночас Михайло диригував у хорі й виступав із ним на літніх майданчиках та в невеличких залах. Спочатку він обробляв народні пісні, але згодом почав створювати власні композиції.

Павло Тичина у своєму щоденнику зазначив: “У 1921-23 роках я був диригентом капели імені Леонтовича, яку разом з Григорієм Верьовкою ми заснували після злочинного вбивства Миколи Дмитровича (Леонтовича). Велику допомогу відчували від Козицького і Вериківського <…> Заходив послухати Рильський”.

Отримавши диплом, Михайло одразу поринає в роботу. У 1923 створив українську ораторію “Дума про дівку-бранку Марію Богуславку”, за рік симфонічний сюїт “Веснянка”. Згодом Вериківський очолив національний хор й став диригентом Київського оперного театру.

У ті буремні часи столиця УРСР була тимчасово перенесена до Харкова. Туди подався й Михайло. Саме тут Вериківський ствердився як провідний диригент. У 1930 написав музику до українського балету “Пан Каньовський” на сюжет української народної пісні “Бондарвіна”. Після було створено чимало музичних комедій, спектаклів.

Коли столиця знову повернулася до Києва Вериківський переїхав в Ірпінь, придбав будинок й оселися в ньому із дружиною та донькою. У цей період Михайло покинув диригування та повністю віддався написанню музики.

У 1939 році до березневих свят Кобзаря композитор підготував низку музичних творів. З особливою віддачею підійшов митець до створення опери “Наймичка”, яку завершив у 1940-му. В Київському оперному театрі розпочалися репетиції трупи, але початок німецько-радянської війни перешкодив поставити це дійство на сцені.

Київський оперний театр евакуювали в Іркутськ. Вериківького ж із родиною відправили до Уфи. Але митець не бажав полишати розпочатих репетицій, тому їздив до Іркутська й контролював процес підготовки театру. Водночас написав низку пісень на слова Тичини, Рильського й Сосюри. Щоб не гаяти час у подорожах, розпочав писати музику до ще однієї шевченківської поеми “Чернець”. За спогадами доньки Вериківського, прем’єра хору й симфонічного оркестру відбулася в сімейному колі за присутності Рильського й Сосюри. Корифеї поетичного слова високо оцінили роботу свого друга й радили саме цю поему поставити в театрі. У 1943-му на іркутській сцені представили оперу “Наймичка”.

У 1944-му з евакуації повернувся і Вериківський, і Київський театр. Сезон опері відкрили “Наймичкою”, того ж року композитор отримав звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР.

Рильський написав: “Змолоду Михайло Іванович захоплювався фольклором, збирав кращі зразки в етнографічних експедиціях по Україні, а тепер блискуче вкрапив свої надбання в масових сценах опери: сватання, весілля, повернення чумаків тощо”.

Опера “Наймичка” ставилася в усіх українських театрах. За два роки по смерті Вериківського й до 150-річчя Кобзаря у 1964 році було відзнято однойменний фільм. Головні ролі виконали найзнаніші оперні співаки: Борис Гмиря, Лариса Руденко, Єлизавета Чавдар.

Після війни Вериківські отримали квартиру в Києві, але й будинку в Ірпені не залишили – їздили туди відпочивати всією сім’єю.

У 1946-му Михало Іванович став професором Київської консерваторії, очолив катедру хорового диригування. За цей період митець створив ще цілу низку творів, десятки пісень, романсів, дуетів. Його друзі молодості – Тичина, Рильський, Яновський і Первомайський – були частими гостями Вериківських.

Помер Михайло Вериківський 14 червня 1962 року. Поховали видатного композитора на Байковому кладовищі.

Максим Рильський з приводу втрати друга написав: “Я любив і шанував Михайла Івановича не тільки як видатного митця, а як людину високої чесності й принциповості, ясного розуму й світлого серця”

У рідному місті диригента Кременці встановлена пам’ятна таблиця на будинку, де народився композитор. Його іменем названі музичні школи й вулиці у низці міст. 1996 році було засновано премію Вериківського, що вручається за видатні досягнення в галузі оперно-балетної творчості.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram