Михайло Ілліч Мороз – художник, добре відомий за межами України. Його твори прикрашають офіси президента США, прем’єр-міністрів Канади й Баварії, Кардинальську Палату патріарха Йосипа Сліпого. Навіть за океаном наш співвітчизник залишався вірним художнім традиціям свого народу, виступав пропагандистом українського мистецтва перед найвпливовішими політиками Заходу часів Холодної війни. Проте на Батьківщини його ім’я і його твори замовчувалися. Практично невідомі вони й тепер.

Михайло народився 7 липня 1904 року в селі Пліхів Королівства Галичини та Володимирії (нині Бережанський район, Тернопільщина) у селянській родині. Освіту хлопець здобував у місцевій народній школі. Влітку 1919 року юнак вступив до лав Української галицької армії, був поранений. По закінченню визвольних змагань, з допомогою старшого брата, склав іспити на атестат зрілості.

Хист до малювання та величезна мрія стати художником, визначила подальшу долю Мороза. 19-річний хлопець подався до Львова та вступив до Мистецької школи Олекси Новаківського. У той період це був факультет Українського таємного університету (нелегальний вищий навчальний заклад у Львові. Заснований у липні 1921 року, існував до 1925 року. Структура організована завдяки зусиллям студентів та викладачів, які наважилися нести українську освітню ідею, попри постійні заборони, переслідування та ув’язнення з боку польської влади). Університет тоді перебував у зеніті своєї слави. Новаківський обіймав посаду декана, серед потужного складу викладачів був і Андрей Шептицький, який читав лекції з історії світового мистецтва. Рисунок викладав Олекса Харлампійович.

Талановитий Мороз одразу став улюбленцем Новаківського. Михайло швидко засвоював нові техніки малювання, перейнявши в учителя основні прийоми написання картин. Він тонко відчував колір, форми, проте молодий художник не став сліпим наслідувачем Олекси Харлампійовича, а створив власний експресіоністичний-імпресіоністичний стиль малярства. Пізніше Мороз писав: “До всього прагнув дійти сам, сказати своїми барвами”.

Для студентів найбільшою радістю були літні виїзди на Гуцульщину до села Космач. Ці студії власним коштом організовував Шептицький, що давало змогу молодим малярам перенести красу пейзажів на полотна. У селі збереглися ознаки давнього укладу життя, стародавніх звичаїв і традицій, зокрема у царині народних мистецтв, музики й пісні, молодь була у захваті. Щоранку учні вставали до схід сонця, піднімалися в гори й писали довколишні краєвиди. У вільний від занять час долучалися до культурного життя селян – співали в хорах, грали в місцевому аматорському театрі, самі створювали драмгуртки. Після цієї навчально-культурницької практики студенти привозили до університету багато свої робіт. Найкращі виставлялися в Академічному домі та мали чималу популярність. У 1928-му така експозиція привернула увагу преси, знаних митців, рецензентів, одним словом прогриміла околицею, настільки успішною була. Але саме така популярність привернула увагу поляків-шовіністів, які увірвалися на виставку та знищили всі експонати.

Мороза зачаровувала Гуцульщина, свої враження він переніс на полотна. Дебют художника відбувся 1926 року на осінній виставці новаківців.

У 1928 році Морозу як найкращому з учнів дали стипендію Шептицького для стажування в Парижі. У французькій столиці українець здобув ґрунтовну освіту. Удосконалював вміння в Національній академії мистецтв і приватній школі малювання та скульптури Жуліана. Михайло разом із другом Святославом Гординським відвідували виставки, майстерні, копіювали полотна в Луврі, їздили в Нормандію. Саме тут художник відкрив для себе новий напрям у мистецтві – морський. На зміну гірським краєвидам прийшло море. Михайло, захоплений мариністикою, написав декілька полотен і відправив їх у 1929-му на третю виставку новаківців. Український мистецтвознавець Михайло Драган написав про художника:

“Мороз – це маляр широкого розмаху, дрібниці посвячує цілости. Його олійні студії моря і заходів сонця – це не натуралістичні дрібничкові репродукції природи, його мета – загальне вражіння. Він оперує широким, нервовим та рішучим мазком пензля і в той спосіб ставить нам перед очі ту стихійну силу моря, яку в інший спосіб трудно передати”.

Повернувшись до Львова художник занурився у творчість: писав картини, брав участь у виставках. Долучився також до проєкту Новаківського пересувних виставок – величезний крок у мистецькому житті українців. У 1930-му Новаківський разом зі своїми малярами відвідав Коломию. Там твори молодих митців здобули високу оцінку покутян. “Портрет Дмитра Лендюка” написаний Михайлом у Космачі прикрасив новостворений музей в Українському Народному Домі Коломиї. Наступна виставка відбулася в Станіславові (нині Івано-Франківськ), потім картини возили в Бережани, Підгайці, Перемишль, Тернопіль тощо. Участь у цих виставках принесла Морозу неабияку популярність. Микола Голубець писав: “Мороз тепер грізний суперник свого вчителя Олекси Новаківського”. Хоча це було не зовсім так, адже Михайло мав власний і неповторний стиль у малярстві, і ніколи не намагався затьмарити чи перевершити вчителя, ба більше бути його конкурентом.

Коли в 1935-му Новаківський відійшов у засвіти, Шептицький запросив Мороза на посаду портретиста при Митрополичій капітулі. Регулярне й тісне спілкування з митрополитом суттєво вплинуло на світогляд художника, сформувало його розуміння своєї діяльності.

“Мистецтво – то є світ, подарований мені Господом Богом, бо малярство – то моя молитва, якою молюсь за свою землю. Все, що я роблю, роблю для своєї України і свого народу”, – так писав художник у літах.

Буремні часи, коли то німці, то радянська влада окуповували західні частини України, Мороз пережив у любому Космачі. Там він одружився з Іриною Гаврищук, донькою місцевого ґазди. Він знав дівчину ще зі студентства. У 1941-му в них народився син, якого нарекли Ігорем. У той нелегкий і нестабільний час, художник надсилав свої роботи до Києва та Москви. Хоча щоразу це був ризик, тоді було вкрай небезпечно нагадувати про себе зайвий раз, бо так можна й під репресії потрапити. Зрештою так і сталося, НКВС зацікавився митцем і готував йому арешт. На щастя Мороза попередили про прихід комісарів, і він разом із родиною, через гори втік за кордон.

Спочатку Морози замешкали у Словаччині, невдовзі довелося чотири роки провести в таборах для переміщених осіб у Баварії (Німеччина). Щоб заробити гріш – співав в еміграційному хорі (ще у Львові Михайло брав уроки вокалу). У цей період з-під пензля майстра народилися барвисті пейзажі Альп і баварських краєвидів.

У 1949-му Мороза з родиною вирушив за океан. Саме у Сполучених Штатах розпочався найдовший період митця – американський, який тривав понад 40 років. Тут художник поринув у культурне життя діаспорян, ставши членом нью-йоркської групи Об’єднання Митців-Українців Америки (ОМУА). На 1960-1970-ті припав розквіт таланту українця. Він організував п’ять персональних виставок, які високо оцінили критики.

Відірваний від Батьківщини митець намагався на далеких континентах знайти пейзажі, які б нагадали про любу серцю Україну. У картинах Мороза чітко простежується експресіонізм. Мазки на полотнах немов наповнені ритмом і динамікою, неначе сама Природа вела мастихіном. Давній приятель Святослав Гординський писав:

“Він тепер не малює, а просто атакує полотно масивними, пастозними навалами фарб. І вже не природу малює, а ту колосальну вітальну силу, яка движе тими природними формами”.

Мистецтвознавці відмічають, що у той період Мороз працював у напрямі абстрактного експресіонізму (рух в абстрактному мистецтві, що акцентує увагу на процесі живопису, властивостях самого процесу малювання і взаємодії художника, фарби й полотна), який був дуже популярний у США. У такий спосіб художник вдало вписав українське малярство у світовий контекст.

Із нагоди 85-ліття Михайла Мороза в Нью-Йорку в Українському музеї навесні 1990-го пройшла виставка, де продемонстрували понад вісім десятків його робіт. Однак на Батьківщині його в цей час практично не знали. Хіба що згадували як “буржуазного націоналіста і формаліста”. Сам Мороз казав, що залишив в Україні понад вісім сотень полотен і кілька тисяч малюнків. Багато з них були знищені. Наприклад, у 1952 році під час “чистки” фондів Львівського музею згинули 14 полотен митця. Вижили ті, які зберігалися у приватних колекціях.

Життєвий шлях митця обірвався 27 вересня 1992 року. Михайло Мороз похований на українському цвинтарі в Баунд-Бруці.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram