Михайло Міщенко. Режим Путіна: опора на “національні архетипи”

Михайло Міщенко. Режим Путіна: опора на "національні архетипи". Фото censoru.net

У Росії кажуть: те, що пишуть сьогодні про Росію в Україні і на Заході не є об’єктивним,  оскільки світ охопила русофобія. Тому варто подивитися, як зображують ситуацію в цій країні російські автори. І не “внутрішні русофоби-ліберасти”, як їх називають в Росії, а апологети нинішньої російської влади. Одним з таких є Генеральний директор Всеросійського центру вивчення громадської думки (російська абревіатура − ВЦИОМ) Валерій Федоров. ВЦИОМ – одна з найбільших соціологічних дослідницьких кампаній Росії, до того ж, перебуває у державній власності. Прихід В.Федорова на посаду її генерального директора у 2003 році мав скандальний характер.

Тоді російська влада вирішила замінити “нелояльного” до системи відомого російського соціолога Юрія Леваду, який очолював Центр з 1992 року, на Валерія Федорова, якому тоді було лише 29 років, зате він протягом кількох років перед тим очолював організацію з символічною назвою “Центр політичної кон’юнктури Росії”, що спеціалізувалася на політичному консалтингу і головними замовниками послуг якої  були Адміністрація президента Росії та партія “Єдина Росія”. Тому не дивно, що влада хотіла бачити на посаді керівника ВЦИОМ саме таку людину.

У 2010 році В. Федоров опублікував книгу “Русский выбор: введение в теорию электорального поведения россиян”, в якій він в апологетичних тонах зобразив дії і соціальну сутність путінського режиму. Цікавим є те, як Федоров пояснює, чому реалізація путінського проекту стала можливою і чому його політика підтримується російським суспільством. Головна ідея Федорова – те, що ми зараз спостерігаємо в Росії, повною мірою відповідає споконвічним ментальним архетипам росіян. “Культурная составляющая путинских реформ сыграла особую роль. Реформы Путина стали своего рода “культурной контрреволюцией”, ответом влас­ти на вызревший массовый запрос на возвращение к традиционным для России формам и образу влас­ти. Они опирались не только на естественную уста­лость общества после стольких лет беспорядочных и малоудачных преобразований, но и на никуда не исчезнувшие, хотя и “приглушенные” десятилети­ем 1990-х исконно российские политические архе­типы. Такая опора обеспечила путинским рефор­мам широкую общественную поддержку, а самому Путину − неизменно высокий рейтинг (с. 177). Путин оперся на культурный архетип “единс­тва и силы власти”, что сделало его политику аб­солютно легитимной для большинства населения…. Раньше это был царь, затем генеральный секретарь, теперь – президент” (с. 180-181).

Путін взяв курс на створення суперцентралізованої держави: “Сильная региональная власть и слабый центр − такое сочетание, реализовавшееся в 1990-е годы, для России оказалось крайне непродуктивным. Это связано с тем, что на протяжении ряда столетий в России сформировался архетип сильной, централизованной власти. Сам Путин тоже отмечал этот факт: “Россия с самого начала создавалась как суперцентрализо­ванное государство. Это заложено в ее генетическом коде, в традициях, в менталитете людей” (с. 179).

Інший напрямок путінських реформ (вони ж і “культурна контрреволюція”) – це ліквідація моделі конкурентних виборів і заміна її плебісцитарною моделлю. Згідно з останньою, на виборах має відбуватися не боротьба різних політичних сил за владу, а підтвердження народом підтримки влади. “Конкурентные выборы как общественный институт и сопутствующие им элементы полити­ческой системы были глубоко дискредитированы в период президентства Ельцина. Ценой их сохра­нения и реабилитации Путиным стала традици­оналистская реинтерпретация этого института, изменение их внутреннего содержания ради со­хранения демократической процедуры и формы. В этом и заключается суть путинских политичес­ких реформ, отвечавших доминирующему обще­ственному запросу и реализованных при широкой поддержке избирателей” (с. 178).

Багатопартійність була замінена “крупнопартійнійстю”: “Реформа партийной системы и связанная с ней реформа избирательного законодательства были направлены, прежде всего, на укрупнение партий. В этом политическом проекте также важ­на культурная составляющая. Достаточно изучить прессу девяностых годов, чтобы убедиться в том, что многопартийность в России даже в политичес­ких кругах, не говоря уже о массовом сознании, ас­социировалась с “балаганом”. Связано это все с тем же архетипом сильной, централизованной власти. Такая власть предполагает наличие единой воли, не дробящейся и не ослабляемой ненужной поли­тической дискуссией и конкуренцией” (с. 181-182).

А партія “Єдина Росія” мала втілювати образ спадкоємниці КПРС. “Само общество, не имеющее тра­диции к партийной самоорганизации и по-прежне­му в целом отрицательно относящееся к партиям как институту, было готово распознать в “Единой России” прежде всего преемницу КПСС и относиться к ней именно в таком качестве. “Партию власти” в любом обществе принято оценивать по завышенному стан­дарту, руководствуясь логикой “у вас власть – вы за всё и отвечайте!” Но в случае с “Единой Россией” критерии завышены вдвойне: её оценивают не просто как “партию власти”, но ещё и как такую партию, ко­торая обязана соответствовать образцу КПСС − единс­твенной данной нам в непосредственной опыте и вос­поминании “партии власти” (с. 187).

І останній штрих – державна інформаційна політика. Її завдання – не допускати зниження авторитету влади. “В 1990-е годы российские СМИ, приватизиро­ванные олигархами и подчинённые их целям, чем дальше, тем больше работали на разрушение сложившегося общества и правил игры, проводили линию на ослабление авторитета власти, олицетворяющих её персон и самого государства. Такая линия внесла значительный вклад в процесс падения авторитета власти и дестабилизации политической системы. При Путине контроль над важнейшими СМИ вернулся к государству либо лояльным но­вому режиму собственникам, произошла чистка журналистского корпуса, массмедиа перешли от фронтальной критики государства и всех его инс­титутов к дозированной критике “отдельных уз­ких мест”. Общий тон СМИ сменился с катастро­фического и критического на более спокойный и нейтральный, а местами и апологетический.

В 2000-е годы резко снизилась доля политических тем в общем объеме медийного производства, присутс­твие политики в СМИ в большинстве случаев свелось до уровня новостей. Потеряв функцию защиты поли­тических интересов своих частных владельцев, крупнейшие СМИ быстро коммерциализировались. Глав­ной задачей СМИ стало развлечение/расслабление зрителя/слушателя. …Смена модели журналистики способствовала ста­билизации политической системы, вытеснению на периферию общественной жизни не только либераль­но-западнических партий и элитных групп, но и об­разцов импортированной либеральной политической культуры. Восстановление контроля государства над СМИ стало важным элементом обеспечения популяр­ности режима Путина-Медведева и серьезно повли­яло на эволюцию электорального поведения россиян в сторону реанимации державнической политичес­кой культуры как доминирующей” (с. 279-280).

Що ж випливає з вищенаведеного? Загальний висновок не дуже втішний – виходить, що Росія приречена “ходити колами”, керована архетипами, що сформувалися в історичний період між перебуванням Московського князівства у складі Золотої Орди і правлінням Івана Грозного. Або ж їй все-таки колись доведеться позбутися влади цих архетипів (водночас і влади Путіна чи таких, як Путін).