Михайло Міщенко. Покоління імітаторів

Михайло Міщенко. Покоління імітаторів. Фото pasika.pro

Історія кожної країни – це історія зміни поколінь. Кожне наступне покоління, з одного боку, успадковує риси попереднього, з іншого – є “запереченням” попереднього, через що уже багато століть говорять про проблему взаємин, суперечностей між “батьками” і “дітьми”.

Я хотів би звернути увагу на одне покоління – покоління п’ятдесятилітніх, не тому, що сам до нього належу, а тому, що переважно до цього покоління належить більшість тих, хто зараз займає чільні позиції  в різних сферах суспільного життя, а значить, визначає перебіг суспільних процесів, включаючи формування державної політики. Отже, риси і характеристики цього покоління значною мірою впливають на стан справ у сьогоденній Україні.

Те, що я сам належу до цього покоління, дозволяє мені судити про нього не стільки за результатами соціологічних досліджень, скільки на основі власних спостережень (хоча, як відомо, спостереження також є методом соціологічного дослідження).

Логіку вчинків п’ятдесятилітніх неможливо  зрозуміти, якщо не знати “історії” цього покоління, того, якими вони були, коли їм було двадцять чи навіть п’ятнадцять років.

Отже, період формування свідомості цього покоління – це “пік застою”, сімдесяті роки. Що було характерними рисами української молоді тих часів?

Насамперед − крайня зневіра у тому, що називали “ідеалами соціалізму” і надзвичайно цинічне ставлення до “реального соціалізму”. Якщо попереднє покоління ще мало якісь ілюзії і віру в соціалістичну систему (згадаймо романтизм “шістдесятників”, які вірили у можливість побудови “соціалізму з людським обличчям”), то для нашого покоління така віра вже була нонсенсом, а, скажімо, будь-яка активність у комсомольській організації сприймалася або як обтяжливий обов’язок, або як прояв кар’єристських нахилів у тих, хто таку активність проявляв більш-менш добровільно.

Але що цікаво, досить критично ставлячись до Системи, більшість  представників цього покоління аж ніяк не прагнули змінити її, а швидше − пристосуватися до неї. Тобто це було покоління не революціонерів, а пристосуванців. Але це пристосуванство постійно супроводжувалося “критиканською” риторикою на кшталт того, що “все потрібно змінювати”, але нічого для того, об щось змінити, більшість не робила.

На відміну від покоління “бунтарів-шістдесятників”, які породили молодіжну контркультуру, покоління молоді сімдесятих-вісімдесятих років віддавало перевагу існуванню “у тіні” старшого покоління. Це старше покоління, вироблені ним норми соціальної поведінки і соціальних відносин сприймалися молодшим поколінням як непорушна суспільна реальність, змінити яку навряд чи можливо.

Однак, певним парадоксом є те, що саме тоді, коли це покоління подорослішало, досягло двадцяти-двадцятип’ятирічного віку, соціалістична Система була зруйнована. Але зруйнувалася вона, мабуть, не стільки тому, що її свідомо розвалили, скільки через те, що рівень цинізму у суспільстві став критично великим, оскільки будь-яка суспільна система тримається на певній позитивній системі цінностей, якщо ж ці  цінності руйнуються, то цей “цементуючий розчин”, який утримує цілісність суспільної системи, зникає, і така система приречена розпад.

І вже на руїнах соціалізму наше покоління починає реалізовувати свою життєву стратегію, знову-таки намагаючись пристосуватися до нових реалій – до криміналізованого суспільства дев’яностих років чи корумпованого суспільства “нульових” років.

Проблемою цього покоління є те, що воно так і не  виробило позитивного ідеалу, тобто уявлень про те, чим ту Систему, яку воно так не любило, можна замінити. Опинившись у ситуації, коли  з одного боку – суспільство, яке їм не подобається, з іншого – відсутність достатнього духовного потенціалу, щоб це суспільство змінити, цьому поколінню не залишалося нічого іншого як імітувати зміни. Саме цим можна пояснити те, що відбувається в нашій країні протягом останніх десятиліть – реформаторська риторика постійно супроводжувалася імітацією реформ, а не їх здійсненням.

Але зараз у покоління п’ятдесятилітніх (особливо тієї її частини, що формує соціальну еліту) з’являється нова проблема – на історичну сцену виходить нове покоління, яке, як це часто буває, реалізує себе через “заперечення” покоління попереднього. І, судячи з усього, найбільше роздратування у нового покоління викликає саме пристосуванський та “імітаційний” стиль життєдіяльності покоління п’ятдесятилітніх і соціальної еліти, цим поколінням сформованої. Це створює в суспільстві таку ситуацію, що імітувати зміни стає все важче і важче, а отже, реальні зміни колись все-таки відбудуться.