Михайло Міщенко. Міфологія катастрофи

Вася Ложкін. "Дід Піхто". Скріншот з відео

Відомо, що російський президент В. Путін колись назвав розпад СРСР “найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття”. З чого, очевидно, випливало, що бажано хоча б якимось чином виправити її наслідки. Не в тому сенсі, щоб відновити соціалістичний лад (тоді б Путіну і його оточенню довелося розпрощатися з немалими статками, нажитими вже при капіталізмі), а повернути “велику країну” в її колишніх межах. Це, власне, і залишається  головною міфологемою, на якій базується зовнішньополітична доктрина сучасної Росії. Вона відкрито не проголошується, але загалом концепція “русского мира” саме і зводиться до відновлення гегемонії Росії на території колишнього СРСР. Раніше ці плани поширювалися і на країни Східної Європи. Але після їх вступу до Європейського Союзу та НАТО (цей факт сприймався свого часу Росією особливо болюче) з зазіханнями на відновлення впливу на країни колишнього “соціалістичного табору” довелося розпрощатися.

Тобто головне – хоч якоюсь мірою повернути втрачене. Громадська  думка Росії виявляється орієнтоване на минуле  – “якщо відновити те, що було раніше, то й буде нам добре”. Як свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Левада-центром наприкінці листопада 2017 року, 58% росіян досі жалкують про розпад СРСР (не жалкують – лише 26%, інші не визначилися).

У зв’язку з цим російський соціолог Олексій Левінсон, керівник відділу соціокультурних досліджень Левада-центру зазначав, що у громадян Росії зараз “взагалі відсутня ідея майбутнього. Ну, тобто, звичайно, якщо запитати, чи переможемо ми в майбутньому всіх наших ворогів, автоматично буде відповідь “так”. А ось що буде в майбутньому з нами, крім перемоги над ворогами, – немає відповіді …  Це почалося ще при Єльцині. Тільки перші два-три роки був якийсь план: увійти в сім’ю європейських народів, побудувати ринкову економіку і демократичне суспільство, – ось тоді ця перспектива була видна. А сьогодні обрубані будь-які картини майбутнього навіть на рік, не кажучи вже про десятиліття”.

Відсутність чіткого образу майбутнього і орієнтованість на минуле, його “відновлення” і подолання минулої катастрофи, породжує “катастрофічну свідомість” – оскільки наслідки минулої катастрофи так і не подолані, то вона продовжується і в сьогоденні, а також загрожує у майбутньому. Проявом “катастрофічного мислення” є недавня заява Патріарха Московського і всія Русі Кирила, що людство, погрузнувши у гріху, наближається до кінця світу: “Потрібно бути сліпим, щоб не бачити наближення грізних миттєвостей історії, про які говорив у своєму Одкровенні апостол і євангеліст Іоанн Богослов”. Кирило закликав кожного усвідомити відповідальність за Росію і весь людський рід, а також зупинити “сповзання в безодню закінчення історії”.

Звичайно, підхід Кирила  до проблеми кінця світу має мало спільного з тим, як це бачить християнська есхатологія, яка пов’язує кінець світу із Другим пришестям Ісуса. Чому християнського ієрарха так лякає пришестя Христа? Адже, як пишеться в Новому Заповіті, Друге пришестя буде радісним для християн, але страшним і грізним для невіруючих та грішників, адже  настане час Страшного суду, коли кожному дістанеться відплата за справами його. Хоча, можливо, саме це Кирила і лякає.

Однак, безвідносно до особистих проблем російського церковного ієрарха, його слова відображають переважаюче в сучасній російської масовій свідомості відчуття катастрофи.

Російський політолог Марк Урнов наводить результати нещодавнього порівняльного дослідження російських та американських студентів, згідно з якими російські студенти значно більше, ніж американські, занепокоєні перспективою краху людської цивілізації і перспективою світової термоядерної війни. При цьому вони одночасно переконані, що Росія в майбутньому буде жити краще, ніж Захід. Поєднання віри в “крах цивілізації” і одночасно в те, що Росія буде жити краще, є, звичайно, парадоксальним, але, очевидно, пояснюється їх переконанням, що хід подій у світі можна буде повернути таким чином, що катастрофа більшою мірою торкнеться не Росії, а інших країн.

Якими ж є риси “катастрофічної” масової свідомості і як така свідомість проявляється у поведінці цих самих “мас” і країн, де така свідомість стає домінуючою?

Насамперед, катастрофічна свідомість призводить до зміщення уявлень про те, які дії припустимі і які неприпустимі з моральної точки зору. З точки зору цієї свідомості, оскільки в світі відбувається катастрофа, то будь-які дії, спрямовані на те, щоб ця катастрофа не торкнулася тебе особисто чи твоєї країни, припустимі. У тому числі й ті, які за “звичайних” умов вважалися б аморальними. Тобто, якщо катастрофа неминуча, то найбільш правильно, якщо вона відбуватиметься десь за межами Росії.

Тому Путін так любить виправдовувати анексію Криму  фразою “Вы посмотрите, что творится в Донбассе, то же самое было бы в Крыму”. Якщо перекласти на звичайну мову, то це означає, що якби російському керівництву не вдалося анексувати Крим, воно б, принаймні, влаштувало в Криму те ж саме, що влаштувало на Донбасі. З цієї точки зору також очевидно, що керівництву Росії вигідно, щоб ситуація “перманентної катастрофи” продовжувалася на Донбасі якомога довше. І не лише тому, що це послаблює Україну, а значною мірою (а можливо, насамперед) через те, що це служить наявним підтвердженням того, що катастрофа відбувається за межами Росії, а в Росії  все добре, а якщо хтось в Росії хоче “нових Майданів”, то це може призвести лише до того, що у Росії стане так само, як на Донбасі.

Якщо споживачу російських телевізійних новин було недостатньо “катастрофічних” телекартинок з Донбасу, йому на додачу запропонували телерепортажі з війни в Сирії, участь російських військових у якій Путін охарактеризував як “тренировки наших лётчиков”. Судячи з усього, маючи на увазі у тому числі бомбардування житлових кварталів Алеппо.

Логіка “катастрофічної свідомості” неминуче передбачає організацію Росією катастроф і в інших регіонах світу, оскільки це, виходи з логіки цієї свідомості, допомагає відвернути катастрофу в самій Росії. Так, ведення російських військ до Сирії Путін пояснював тим, що “лучше воевать с террористами там, чем на территории России”.

Враховуючи цю особливість сучасного російського політичного менталітету, стає зрозумілим відсутність будь-яких успіхів у спробах домовитися з Росією стосовно врегулювання міжнародних конфліктів, оскільки у їх врегулюванні Росія не зацікавлена. Скоріше за все, керівники західних країн це усвідомлюють, але продовжують брати участь в імітації переговорних процесів з Росією, не знаходячи їм альтернативи і явно не бажаючи більшої конфронтації з нею. Але з іншого боку, західні країни також бояться опинитися в ситуації 1938 року, коли була підписана сумнозвісна Мюнхенська угода з Гітлером, підписантам якої з британського боку опозиційний тоді політик У. Черчіль сказав: “Ви хотіли уникнути війни ціною ганьби, але отримаєте і ганьбу, і війну”.

Іншою особливістю катастрофічної свідомості є те, що вона не може “подолати саму себе”, тобто країна, “заражена” катастрофічною свідомістю, не може просто так в один день від неї відмовитися і жити далі, ніби її ніколи й було. Тому вона постійно приречена відтворювати цю свідомість і створювати ситуації, які її підтверджували б і підтримували. Тобто, керуючись нею, країна дійсно веде світ і себе до катастрофи.

Це, зокрема, робиться за рахунок створення собі нових ворогів (насамперед зовнішніх). З цієї точки зору дії Путіна, який перетворив загалом приязно налаштованих до Росії українців на її ворогів – аж ніяк не помилка, а цілком свідомий крок. Оскільки чим більше ворогів – тим більш згуртованою є нація, тим вищим є рівень підтримки державного керівництва (власне, саме завдяки анексії Криму, конфронтації з Україною та західними країнами рейтинг Путіна в Росії і піднявся до 86%).

Отже, міфологія катастрофи невідворотно веде до катастрофи. От тільки ця катастрофа може відбутися зовсім не там, де її сподіваються побачити автори та адепти цієї міфології.