Заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова, кандидат соціологічних наук

Михайло Міщенко. Коли зникає реальність

Коли зникає реальність. Фото: Erik Johansson, Imagine
Коли зникає реальність. Фото: Erik Johansson, Imagine

У середині вісімдесятих років, коли я ще був молодим соціологом (ну, точніше, просто молодшим, ніж зараз), мене відправили у відрядження на одне вінницьке підприємство для проведення там соціологічного дослідження.

Прибув я туди в понеділок вранці і мені потрібно було зустрітися з одним з бригадирів, щоб домовитися щодо опитування робітників його бригади. У цеху, де я його намагався знайти, мене попросили трохи зачекати, оскільки бригадир поїхав до витверезника забирати, як було сказано, “алкоголіків”.

Виявляється, була така традиція – по понеділках бригадири їздили забирати деяких своїх робітників, які мали звичку своєрідно святкувати вихідний день. Так просто додому цих робітників з витверезника не відпускати, а здавали під розписку представнику підприємства, щоб вони відразу під його наглядом і з важкою головою розпочали свій трудовий тиждень.

“Алкоголіками” в прямому медичному сенсі цього слова ці люди не були, це поняття означало, швидше, певний соціальний статус, носії якого були, звичайно ж, для підприємства баластом. Але в ті часи ніхто не наважився би їх так просто взяти і викинути за ворота – у Радянському Союзі не могло бути безробітних, тому робочими місцями мали бути забезпечені всі, незалежно від того, наскільки ефективною і потрібною була їхня робота.

Вже через кілька років почалося те, що назвали ринковими реформами і приватизацією. Легко можна уявити, що стало з цими людьми в нових умовах – їх вже нікому було забирати по понеділках, і цілком імовірно, багатьох з них таки звільнили, і вони з “алкоголіків у лапках” перетворилися в алкоголіків справжніх, а тим, кому особливо не пощастило, – і в безхатченків.

Я це до того, що будь-які значні суспільні зміни руйнують звичну систему соціальних зв’язків, яка підтримує людину. Для когось вони були путами, що заважали вільно жити, а для когось руйнування таких зв’язків перетворилося на життєву трагедію.

І в сучасному світі такі докорінні зміни відбуваються все частіше. Якщо у XIX столітті людина ще могла народитися, подорослішати, постаріти і померти практично в одному і тому ж самому суспільстві, не переживши істотних соціальних змін та потрясіть, то в XX столітті такі зміни і потрясіння вже переживало кожне покоління, а у XXI-му докорінні суспільні зміни стають незрівнянно більш швидкоплинними.

І справа не лише у руйнуванні соціальних зв’язків, які ці зміни несуть, але й у втраті для багатьох людей звичних життєвих смислів, без яких життя стає беззмістовним і втрачає сенс. Причому не лише для окремої людини, але інколи навіть для суспільства загалом чи для якоїсь його частини. Люди, які не можуть адаптуватися до мінливого світу, є в кожній країні, але так сталося, що зараз у світі є ціла країна-дезадаптант, яка не може змиритися зі змінами, які відбулися на планеті за останні десятиліття.

Зі світових подій останніх десятиліть одним із найбільших катаклізмів, безумовно, був колапс соціалістичної системи і розпад Радянського Союзу. Якщо більшість країн колишнього “соціалістичного табору” змогли адаптуватися до цього і віднайти нові суспільні смисли і цінності, то в найгіршому становищі опинилася Росія, яка цього смислу у світі, що змінився, так і не знайшла. Це і зумовило ефект “ідеологічного застрягання” на минулому і намагання хоча б якось це минуле повернути. Як свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Левада-центром наприкінці листопада 2017 року, 58% росіян досі жалкують про розпад СРСР.

Читайте також: Чи відчувають українці ностальгію за СРСР?

Орієнтованість на минуле, на пережиту катастрофу породжує “катастрофічну свідомість”. Не так давно Патріарх Кирил заявив, що людство, погрузнувши у гріху, наближається до кінця світу: “Нужно быть слепым, чтобы не видеть приближение грозных мгновений истории, о которых говорил в своем Откровении апостол и евангелист Иоанн Богослов”. А тут іще й Володимир Путін заговорив про ядерний апокаліпсис, після якого “мы как жертва агрессии, мы как мученики попадем в рай, а они просто сдохнут”.

Бажання, щоб “вони здохли”, тобто агресія в бік тих, хто уособлює негативні суспільні зміни, хто руйнує усталений життєвий уклад, характерна для людей, що переживають кризу дезадаптації. Агресія проти інших обґрунтовується уявленнями про те, що весь світ переповнений агресією – як заявив російський прем’єр-міністр Медведєв, “мы живем и действуем в предельно агрессивной среде”. Путін ніби відповідає Медведєву, видаючи черговий шедевр риторичного мистецтва: “Если на нас нападают извне, можем так прыгнуть, что мало не покажется”. А гасло “Россия − единственная страна, способная превратить Америку в ядерный пепел!” стало ідеологічним рефреном, який покликаний символізувати національну велич. Отже, агресія стає ідейним стрижнем, на якому тримається російське суспільство, а офіційна ідеологія спрямовується на обґрунтування і виправдання агресії.

Читайте також: Агресія як ідеологія: від французької революції до Росії

Трагедія у Керчі – це всього лише проекція і наслідок соціально-психологічної атмосфери, що панує в російському суспільстві. Те, що убивця – Владислав Росляков – постив у соціальних мережах портрети Путіна та агітаційні листівки “Новоросії”, не має дивувати. Значною мірою так звані “народні республік”» Донбасу (так само як і Сирія) стали тим місцем, куди Росія “сплавляє” осіб з нереалізованим потенціалом агресії. Якби Росляков поїхав туди і там би реалізував себе, то міг би для Росії стати не маніяком-убивцею, а “героєм Новоросії”, подібно тому ж Моторолі.

Читайте також: Владислав Недашківський. Міленіали з рушницями

Один із класиків конфліктології Льюїс Козер писав: якщо конфлікт стає для суб’єкта самоціллю, способом зняття внутрішньої психологічної напруженості, то врегулювати конфлікт шляхом переговорів з цим суб’єктом практично неможливо. Оскільки реальних цілей у цього суб’єкта немає, то йому неможливо запропонувати що-небудь взамін шляху агресії. Тому потрібно усвідомлювати, що з цієї причини домовитися з Росією (принаймні, у тому стані, в якому вона зараз перебуває) неможливо. Ті, хто вірить у таку можливість, просто не розуміють процесів, які в ній відбуваються. Для того, щоб Росія стала договороспроможною, вона повинна пережите якесь внутрішнє потрясіння, якого так боїться теперішнє російське керівництво.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.