Михайло Федорович Ларіонов – живописець, графік, художник театру, теоретик мистецтва, один із основоположників авангарду. У його творчості було кілька яскравих етапів. Він починав свій шлях як художник-імпресіоніст, пізніше захоплювався примітивізмом і народним мистецтвом, а потім створив новий авангардистський напрям у живописі – лучизм. Валентин Сєров називав Ларіонова “найскандальнішим і найталановитішим живописцем свого покоління”.

Михайло народився 3 червня 1881 року в Тирасполі Херсонської губернії. Його батько був військовим фельдшером. Будинок діда став одним із найважливіших місць у житті художника, за першої можливості він повертався сюди. Саме тут Ларіонов створить свої найкращі імпресіоністичні твори – “Рожевий кущ після дощу” й “Акації навесні”.

У 1891-му сім’я переїхала до Москви, де Ларіонов через сім років вступив у Реальне училище Воскресенського. Під час навчання Михайло зарекомендував себе як сміливий реформатор. Він частенько сперечався з викладачами, нехтував встановленими порядками, його обтяжувала сувора дисципліна. Художника-початківця надихали роботи Клода Моне, особливо припала до душі ідея французького митця зображення Руанського собору в різний час (його будівництво почалося у 1145 році та закінчилося аж в 1506-му). Михайло вирішив і собі долучитися до цього, написавши кілька варіацій. Потім Ларіонов написав кілька полотен із оголеними жінками, що дуже не сподобалося керівництву училища й призвело до скандалу. Зрештою норовливого студента відрахували з припискою “за розбещувальний вплив на товаришів”. Щоправда, пізніше він все-таки поновився, закінчив училище й отримав диплом. Ще під час навчання він познайомився з художницею Наталею Гончаровою, яка стала не лише йому другом, однодумницею, а й вірною супутницею життя.

У 1906 році на російській експозиції Осіннього Салону в Парижі картини Ларіонова викликали фурор. Для себе ж Михайло зробив відкриття – виявляється Моне вже не модно, нині звучать нові імена: Ван Гог, Сезанн, Гоген.

У 1910 році Ларіонов став одним із засновників виставки “Бубновий валет” (експозиція раннього авангарду). Невдовзі художник відокремився від цієї групи, і заснував власну виставку – “Хвіст віслюка”. У той час Ларіонова найбільше приваблює примітивізм народного мистецтва. Декотрі картини майстра у цьому напрямку викупила Третьяковська галерея, що вважалося безумовним показником успіху.

Потім творчість художника пов’язана з розробленою ним теорією лучизму (зміщення світлових спектрів і світлопередачі, за допомогою яких можна створювати особливий мальовничий простір з “перетином зображених променів різних предметів). У ранніх полотнах цього етапу ще присутні обриси предметів, а пізніше Ларіонов став створювати абстрактні роботи. У них панувала гра гострих колірних смуг, які перетиналися, спліталися, розходилися в різні боки та знову збивалися в пучки, народжуючи яскраві фантазійні картини.

Під час Першої світової війни Михайла Ларіонова призвали на службу. Після отриманого поранення в 1915 році він оселився у Франції, де й прожив решту свого життя.

Ларіонов відмінно вписався у світ паризької богеми. Він заприятелював із поетом Ґійомом Аполлінером, письменником Жаном Кокто, художниками Пабло Пікассо та Фернаном Леже.

Разом із Наталією Гончаровою він працював над розробкою костюмів для балету Дягілєва, які вирізнялися незвичним, авангардистським вирішенням. Після того, як Дягілєв пішов із життя, Ларіонов відійшов від живопису. Натомість, колекціонував мистецькі твори для багатіїв – наприклад, китайську графіку. Іноді він ще продовжував і сам писати натюрморти, вуличні сценки у стилістиці примітивізму або імпресіонізму.

Митець дуже сумував за Батьківщиною, особливо за рідним містом. Часто йому марилося, що він знову в Тирасполі, а тоді розумів – це лише сон:

“З незрозумілим сумом я згадую вікна на ґанку маленького дідового будинку. У цих вікнах відбивалися останні кольори вечірнього неба, що згасає, потемнілі гілки акацій та абрикосових дерев. Гілки погойдувалися від легкого подиху вечірнього вітерця, і це було також нескінченно сумно – дивитися в ці вікна. Не знаю, може на ґанку тепер немає вікон, давним-давно немає, і мені їх ніколи не побачити знову. Але вони мені сняться, сняться”.

А ще він познайомився з російською емігранткою Шурочкою (Олександра Томіліна), між ними спалахнули почуття, які горіли 30 років. Її квартира була в тому ж будинку, де жив художник з Гончаровою. До речі, вона знала, про коханку Михайла, але ніяких претензій не виказувала. У неї теж був сердечний друг. Відпочивати їздили вчотирьох.

Ларіонов одружився з Гончаровою лише в 1955 році. В офіційному шлюбі вони прожили 7 років, у 1962-му Наталя померла. Тоді Михайло одружився з іншою музою – давньою коханкою Шурочкою. Але й це сімейне життя тривало недовго. За два роки помер сам Ларіонов. Це трапилося 10 травня 1964-го. Овдовіла Томіліна організовувала ретроспективні виставки Ларіонова та Гончарової в Европі й Америці. За заповітом роботи художника були передані до Третьяковської галереї.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram