Михайло Якимович Грицюк – видатний український скульптор – народився 6 жовтня 1929 року в містечку Пасіка (нині територія Польщі). Батьки – Яким і Катерина – бідні селяни. У пошуках кращої долі, як і тисячі інших сімей подалися за океан. Діставшись берегів Південної Америки родина Грицюків замешкала в Аргентині, в передмісті Буенос-Айреса. Спочатку бідували, батько працював сторожем. Щоб покращити матеріяльне становище – ткали вдома килими. Наполеглива праця всіх члені родини принесла винагороду, Грицюки відкрили власну невеличку фабрику.

Освіту Михайло здобував у місцевій школі, потім вступив до льотного училища. Проте провчився там не довго, за станом здоров’я довелося покинути науку та влаштуватися на паперову фабрику. У вільний час Грицюк відвідував художню школу, спочатку ходив на малярське відділення, адже змалку любив малювати. І лише на останньому курсі перевівся на скульптурне. Водночас хлопець частенько навідувався до майстерні відомого скульптора Степана Ерьзі. Йому дуже подобалися роботи цього майстра. Там же в Буенос-Айресі Михайло познайомився ще з одним місцевим майстром. Його заворожувала магія перетворення звичайної глини в справжні шедеври. Тоді підліток твердо для себе вирішив – у майбутньому він обов’язково стане скульптором.

У 1952 році Грицюк взяв участь у конкурсі аргентинських живописців, де здобув третю премію. Це надихнуло молодого митця створити з іншими емігрантами майстерню, яка займалася декоративним розписом на замовлення. Водночас Михайло став вільним слухачем в Інституті пластичних мистецтв. Навчання давалося напрочуд легко, і він досяг чималих успіхів.

У 1950 роках Радянський Союз наполегливо запрошував емігрантів повертатися додому, обіцяючи непогані перспективи. Насамперед це робилося для відбудови економіки в повоєнний період і для покращення іміджу на міжнародній арені. Спочатку Грицюки вагалися та боялися, але згодом зрозуміли, що серце належить Батьківщині, а тому вернулися.

Дорога додому була довгою, проте Михайло вирішив цим скористатися, він відвідав Рим, трохи пожив у Відні. Його вражали краса й архітектура міст, не оминав музеї, галереї – всюди жадібно всотував неперевершені скарби мистецтва.

В Україні родина замешкала в Луцьку. Грицюк одразу спробував вступити до Київського державного художнього інституту, але завалив іспити. Щоб не гаяти час, став учнем Київської художньої школи імені Тараса Шевченка. Йому було байдуже, що він вчиться в 11 класі, головне – здобути знання. І таки домігся свого, пізніше вступив до інституту на скульптурний відділ.

Радість від навчання затьмарювали душевні переживання. У листах до коханої, яка залишилася в Аргентині, він писав, що в нього настало прозріння, його розчарувало і суспільство, і сам Радянський Союз, тут він зрозумів, що таке страждання й що таке життя.

Та попри все Михайло старанно вчиться. Його дипломна робота “Рибалки” була виконана по всім правилам тогочасного канону радянського мистецтва. Але саме така канонічність позбавляла роботу оригінальності.

Визнання до скульптора прийшло в 1962 році, коли він разом із Синькевичем та Фуженком виграв конкурс на створення пам’ятника Тарасу Шевченку в Москві. Троє молодих та ще невідомих скульпторів змогли точно відтворити образ Кобзаря. Пам’ятник Шевченку в Москві урочисто відкрили 10 червня 1964-го. Того ж року Грицюк став членом Спілки художників УРСР.

Протягом 1965-1969 років трійця вищезгаданих скульпторів створила Меморіальний комплекс пам’яті героїв Мелітополя. Пізніше, залишившись удвох, Грицюк і Синькевич, виконали проєкт пам’ятника розстріляним мирним громадянам у Чернівцях та меморіал загиблим односельцям у селі Забороль на Волині, проєкт пам’ятника на честь возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі, декоративний барельєф для готелю “Либідь” у Києві, а також погруддя Миколи Ґе, встановлене на його могилі.

Серед перших станкових творів, виконаних Грицюком, була скульптура іконописця Феофана Грека. Згодом митець сконцентрувався на скульптурних зображеннях діячів культури, таких як Артемій Ведель, Пабло Пікассо, Ігор Стравинський, Борис Пастернак, Мстислав Ростропович. Разом із Синькевичем створив пам’ятники на честь військовополонених, які загинули в німецьких таборах “Грослазарет” (1971-1972) і “Хорольська яма” (1972-1973). Найвизначніші скульптурні портрети Грицюка – “Балерина” та “Портрет Сергія Рахманінова”, який став останньою роботою майстра.

У 1979 році Михайлу Грицюку зробили операцію на нирках, але почалися ускладнення й 10 серпня скульптор відійшов у засвіти. Похований на Лісовому кладовищі в Києві. На могилі митця споруджено кам’яний хрест – власна робота Грицюка.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram