Михайло Донець, якого називали “українським Шаляпіним”, став жертвою більшовицького режиму – однією з мільйонів. Жорстоке вбивство цього таланта в підвалах НКВС свідчить, що для сталінської імперії не існувало жодних моральних меж. Загублений самородок, досконало володів 134-ма партіями басового репертуару. Голос його відзначався красивим тембром, широтою діапазону. Це був співак світового рівня.

Михайло Іванович народився 23 січня 1883 року в Києві. Сім’я була бідною, дітей багато, тому малеча була привчена здобувати собі кусень хліба. Старші сестри няньчили малюків, хлопці працювали посильними у прикажчиків. Одного разу відомий меценат Олексій Грінченко почув переливчастий дитячий спів – це співав маленький наймит Мишко. Грінченка так вразив цей чистий дискант, що він прилаштував восьмирічне хлоп’я до церковного хору. Сам же співак говорив, що любов до музики перейшла йому від мами, яка співала пісень і знала їх безліч. Батько також не противився потягу дитини до співу й власноруч змайстрував скрипку.

“Ота домашня музична закваска й привела мене під благодатне крило провидця з розшуку майбутніх талантів композитора-педагога Грінченка”, – згадував Донець.

Олексій Грінченко зібравши дитячий хор, уклав угоду з Київською оперою, і малеча своїми тоненькими голосами супроводжувала вистави. Відтоді Михайлик поринув у захопливий світ мистецтва. Він, наймит, стояв на одній сцені з іменитими маестро та навіть зустрічався з Петром Чайковським. Останній саме диригував дитячим хором у виставі “Пікова дама”. Але щастя Михасика затьмарила смерть мами, а за три роки відійшов у засвіти й батько.

14-річного сироту зарахували до військової школи медичних фельдшерів. І світ юнака перевернувся, ще вчора – театр, музика, романтика, а сьогодні – муштра, грубість. Єдине що розраджувало Михайла – курсантські спектаклі, тут Донець грав найрізноманітніші ролі.

Невдовзі доля знову широко усміхнулася Донцю. На одному з таких виступів його помітив відомий режисер і засновник драмтеатру в Києві Микола Соловцов. Відтоді почалося відродження Михайла. Коли з’являлася вільна хвилинка, біг до театру, де його серце полонила гра Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського.

По закінченню служби, займався самоосвітою, ходив на уроки по вокалу до іменитих київських педагогів, брав участь у виставах драматичної трупи Бородая. У 1905-му Донець був прийнятий до Київської опери. Його успіх вже в перший рік був приголомшливий, тому Михайла запросили до Москви в приватний оперний театр Сергія Зиміна.

“Служба в опері Зиміна заклала музичний театр усієї моєї сценічної діяльності. В атмосфері цього театру я вперше почав усвідомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художній смак, зміцнювалася сувора артистична дисципліна”, – писав Донець.

У 1913 році Михайло, вже бувши першокласним оперним співаком, повернувся на Батьківщину. Глядачі із захватом зустріли земляка. Виступи Донця були справжньою культурною подією Києва. На шпальтах газет раз-по-раз з’являлися справжні оди співакові. Але буремні події того часу завадили кар’єрі Михайла.

Коли розпочалася Перша світова, Донець пішов служити фельдшером до київського госпиталю, часу на сцену майже не було.

Після Української революції Михайло став одним із засновників українського оперного театру. Він першим із оперних співаків удостоївся звання Заслуженого артиста республіки, а у 1930-му – Народного артиста України.

Відтоді Донець став гастролювати просторами Радянського Союзу – від Львова до Уралу й аж на Далекий Схід. Записував грамплатівки з українськими народними піснями й операми українських композиторів.

Та ще з кінця 1920-х років, коли почалися утиски української інтелігенції в СРСР, більшовицькі спецслужби почали готувати списки “потенційно ворожих” кадрів. До них потрапило й прізвище Донця. Нагода знищити його випала на початку німецько-радянської війни, коли спецслужбісти заходилися з подвійною енергією вишуковувати “ворожих шпигунів” та “антирадянські елементи”.

У липні 1941 року начальник 1 відділення II відділу III Управління НКВС УРСР Пєнкін, назбиравши якихось “неоспоримых доказательств” в оперативних матеріялах, дійшов висновку, що Донець становить загрозу радянській владі. Миттєво був виписаний ордер на арешт й обшук співака. Зрештою висунули обвинувачення – шпигун, контрреволюціонер.

У в’язниці Донця тричі викликали на допит, але Михайло жодного разу не визнав своєї провини.

Із протоколу допиту: “Ніякої контрреволюційною роботою я ніколи не займався. Я любив і люблю українську народну пісню і українську музику, і більше ніяких захоплень у мене немає”.

У середині літа 1941 року зникають будь-які згадки про Михайла Івановича. У вересні того ж року нарком держбезпеки Меркулов наказав розстріляти всіх в’язнів. Дослідники вважають, що саме тоді обірвалося життя співака. Намагання витруїти з пам’яті народу ім’я Михайла Донця, викорінення будь-яких згадок про митця – є беззаперечним доказом того, що саме сталінські прихвосні обірвали його життя.

Реабілітували оперного співака лише в 1989 році.

Юрій Левітанський: Кожен вибирає для себе жінку, релігію, дорогу

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram