14 листопада щороку відзначається Всесвітній День боротьби з цукровим діабетом. Точної статистики щодо цієї недуги в Україні немає, приблизно мільйон 300 тисяч людей в Україні хворі на цукровий діабет – хворобу, яка не лікується.

Працювала зранку над інформацією про це й згадала Оксанку, знайому дівчинку, яка хворіла цукровим діабетом із самого дитинства.

Не те щоб товаришували з нею, але в компанії зустрічалися в одній і тій же. Оксана, була меншою від мене на кілька років, частенько приїздила з Києва до бабусі в наше село.

Якось мені наша спільна товаришка сказала, що нібито бачила як Оксана робить сама собі якісь уколи. Поділилася цією новиною вона не лише зі мною, бо про ті уколи вже вголос говорили всі. І що тут такого, скажете ви? Уколи, так уколи. Але коли тобі десять-дванадцять років і ти боїшся тих уколів, як вогню, а хтось із твоїх ровесників постійно робить їх собі сам, то це таки викликає певну цікавість.

– Ти що наркоманка? – першим запитав її, ніби жартуючи, шибайголова Сашко.

Ми всі замовкли, а Оксанка, ні слова не сказавши у відповідь, підскочила з лавки та побігла додому.

Потім щось сталося взагалі для нас незрозуміле. Вийшла Оксанина мама, почала нас сварити, плакати. Випадок швидко набрав на кутку розголосу. Вдома, більшість із нас, хто був присутнім під час цього інциденту, отримала на горіхи. Але після того всі знали, що ніяка Оксанка не наркоманка, і що є така хвороба – цукровий діабет, якою хворіють навіть діти.

До речі, в Україні сьогодні зареєстровано понад вісім тисяч дітей, хворих на цукровий діабет. Удвічі збільшилася кількість хворих серед дітлахів наймолодшої вікової групи – до шести років.

Треба зазначити, що нині, завдяки інформації у соцмережах, до яких мають доступ всі від великого до малого, про цю хворобу важко щось та не почути чи не прочитати. Але тоді ми мало що знали про діабет, нам просто стало ясно, що Оксана хвора і що її життя трохи інакше, ніж в інших дітей.

Їй хотілося солодкого, їй хотілося різних активностей, але вона не все могла собі дозволити. Хвороба прогресувала з часом все більше, і дівчина все частіше перебувала в лікарнях – то одній, то іншій.

Я тільки тепер розумію, якою вона була сильною, як чіплялася за життя. Оксана ніколи не скаржилася, не панікувала, завжди життєрадісна, усміхнена. Та й ми, її ровесники, повірте, тоді не були жорстокими до неї, навіть під час того непорозуміння з Сашком, просто були ще малими і необізнаними.

Повністю інсулінозалежна Оксана не здавалася хворобі. Вона зустріла своє кохання, насолоджувалася митями особистого щастя. А потім її не стало. Тоді кожен із нас прокладав десь свої власні доленосні стежки. Звістка про смерть дівчинки з дитинства вразила та засмутила. Та ми бігли собі далі зі своїми радощами й бідами. А її вже на цьому світі не було.

Я своїм синам, кожному у свій час, розповідала цю історію, щоб вони розуміли більше, ніж свого часу я про те, що їхні товариші, у яких певні проблеми зі здоров’ям, такі ж самі діти, які всі інші, яким хочеться жити, радіти. Просто вони потребують трошки більшої уваги з боку друзів і розуміння, і добра. Сподіваюся, вони мене почули.

Лікарі, які працюють із хворими на цукровий діабет радять таким дітям не соромитися свого захворювання. Рекомендують розповісти друзям, вчителям про характер діабету (“моє захворювання не інфекційне, ним не можна заразитися”) і ознаках зниженого рівня цукру в крові. Бо кожна відмова від необхідних ін’єкції через “сором виглядати наркоманом”, нікому не додасть здоров’я, а навпаки. Дорослому легше прислухатися до порад і виконувати їх, дитині – складніше.

Хвороба завжди випробовує на міцність і силу волі хворих, а на милосердя і чуйність – тих, хто їх оточує. Не забуваймо про це.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram