У часи епідемії, коли карантин оголосили вже не тільки у філармоніях і музичних школах, але й у громадському транспорті, і продовольчих ринках, хочеться згадати наших колег, які пережили (або не пережили) значно страшніші часи – Другої світової війни. Перечитуючи ці спогади в якомусь сенсі заспокоюєшся – усе-таки бувало набагато гірше, ніж зараз.

Сьогодні я би хотів переказати один із найстрашніших епізодів війни – блокований Ленінград (нині Санкт-Петербург), де запертими в жахливих умовах опинились разом з 4 мільйонами жителів міста сотні музикантів – артистів оркестру, оперного театру, професорів та студентів Ленінградської консерваторії.


Оповідання почнемо з вечора 21 червня 1941 року. Тоді в Ленінградській опері ставили оперу “Лоенгрін” Р. Вагнера – одного з найулюбленіших композиторів Гітлера. Це була прем’єрна вистава, і разом з прем’єрою “Валькірій” у Великому театрі в Москві, імовірно була викликана до життя не тільки мистецькими, але й певними політичними міркуваннями. Утім, “культурна дипломатія” не спрацювала. І вже за кілька годин по завершенню спектаклю – на світанку 22 червня німецька авіація розпочинає нещадне бомбардування радянських міст. 2 місяці і 5 днів – рівно стільки часу від вторгнення Вермахту на терени СРСР ленінградці мали, щоб втекти з міста вглиб країни. Але скористатись цим шансом змогли лише пів мільйона мешканців. Більша частина залишилась у місті. 27 серпня 1941 Ленінград втратив залізничне сполучення, а з 8 вересня німецькі війська з півдня, і фінські – з півночі, заблокували місто повністю.

Утім, музично-театральне життя міста не припинялося. Спогади поетеси Віри Інбер сьогодні видаються просто приголомшливими. “8 вересня в Театрі музичної комедії ставили “Летючу мишу” Йоганна Штрауса <…> В антракті почалась чергова повітряна тревога. У фойє вийшов адміністратор і тим же тоном, яким, імовірно, повідомляв про заміну виконавця через хворобу, виразно промовив: “Прохання до громадян встати якомога ближче до стін, оскільки тут (він вказав на величезний проліт стелі) немає перекриттів”. Ми підкорились і стояли біля стін хвилин сорок. Десь вдалині били зенітки. Після відбою спектакль тривав, хоча в прискореному темпі: були опущені другорядні арії і дуети”.

Заходи безпеки, вжиті Управлінням у справах мистецтв сьогодні, мабуть, мають не менш приголомшливий вигляд – ні про яке закриття театру не йшлося. Було вирішено дозволити глядачам перебувати в залі у верхньому одязі, щоб у разі тривоги швидше можна було евакуюватись у бомбосховище. Вистави й надалі відбувались у театрі майже щодня.

Далі більше. 14 вересня після літніх канікул відбувся перший концерт в Ленінградській філармонії. Зберігся навіть спогад Дмитра Шостаковича: “Я із захопленням грав свої прелюдії для незвичної авдиторії у незвичній обстановці”.

Уже через два тижні Дмитру Дмитровичу неабияк пощастило. 1 жовтня його на літаку евакуювали з оточеного міста разом із дружиною і двома дітьми. Отже, Шостакович провів у блокованому Ленінграді лише місяць, у цей час він працював пожежником, а у вільний час писав знамениту 7-у симфонію. Закінчить роботу над симфонією композитор уже в евакуації, у значно кращих умовах.

На початку жовтня розпочинає роботу й оперний театр імені Кірова (нині – “Маріїнський”). Частині солістів пощастило на цей час вже бути завчасно евакуйованими у Перм, але 50 солістів залишилися в Ленінграді, і вони намічають оперний репертуар майбутніх вистав, щоправда, вже без Вагнера – “Євгеній Онєгін” П. Чайковського, “Царева наречена” Римського-Корсакова, “Ріголетто” Дж. Верді, “Кармен” Дж. Бізе, “Севільський цирульник” Дж. Россіні.

У листопаді-грудні 1941 року ситуація з продовольством у Ленінграді стає катастрофічною. У доповідній записці радіокомітету читаємо: “У великому симфонічному оркестрі померло 7 осіб, хворих і вкрай виснажених – 16, ослаблених до тимчасової втрати працездатності – 12; у хорі померло 4 людини, хворих і вкрай виснажених – 15, ослаблених – 5. Отже, нині колективи непрацездатні. Можуть працювати лише 20-25 музикантів, але й ця група починає останнім часом танути”. Лише тоді за наказом управління у справах мистецтв було організовано стаціонари “для виснажених працівників мистецтв”: у філармонії на 50 осіб, у великому драматичному театрі – на 45 осіб. Серед тих, хто опинився в цьому стаціонарі – диригент Карл Еліасберг. За кілька місяців він продиригує 7-у симфонію Шостаковича, але поки що він у стаціонарі, де описує своє перебування так: “Температура не піднімалася вище 7-8 градусів. Водогін і каналізація не працювали. Цілковита пітьма в коридорах і кімнатах діяла пригнобливо, і рідкісні коптилки не виправляли становище. Але тут давали їжу”.

Назвемо ще два імені, добре відомі українським музикантам. Піаніст Володимир Софроницький. 12 грудня 1941 він грав у театрі імені Пушкіна й залишив такий спогад: “Було 3 градуси морозу. Грати довелося в рукавичках з вирізаними кінчиками пальців. але як мене слухали, як мені гралося!”. Невдовзі він зустрінеться з К. Еліасбергом у згаданому стаціонарі для виснажених, і лише у квітні 1942 його, з виснаженням 1-го ступеня, евакуюють на літаку до Москви.

І, нарешті, музикознавець Борис Асаф’єв. Ми знаємо Асаф’єва як автора “Музичної форми, як процесу” – хрестоматійного підручника консерваторських студентів усіх поколінь. У блокадному Ленінграді він натомість писав не тільки музикознавчі труди, але й музику, і серед його музичних творів тих років є цикл православних піснеспівів і романс на вірші Четверикова “Может быть, и я умру”. Ці твори лише нещодавно були відновлені та представлені публіці в Петербурзі. Ще на початку вересня внаслідок бомбардування Асаф’єв із сім’єю вимушений був покинути свою квартиру й оселитися в одній із гримерок театру імені Пушкіна, де він продовжував працювати понад рік. І тільки в лютому 1943, коли блокаду Ленінграду вдалося частково прорвати, Асаф’єву вдалося перебратися до Москви.

І нарешті знаменита дата – 9 серпня 1942. Дмитро Шостакович, працюючи в Куйбишеві, напередодні передав літаком партитуру Сьомої симфонії у Ленінград, де її виконали музиканти, які пережили найстрашніші дні блокади під керівництвом вже відомого нам Карла Еліасберга.

У російських джерелах цю подію зазвичай описують неймовірно патосно, як правило в контексті “непереможного радянського народу”. А якою би ця подія була в наш час? Молодий, 36-річний композитор, якого лише 4 роки тому звинуватили в “сумбурі замість музики”, тепер удостоєний честі виконання свого симфонічного твору в неймовірно важких і навіть небезпечних умовах (артилерійські обстріли Ленінграда все ще тривають) у присутності керівників міста, як цивільних так і військових. Виконання транслюється на весь світ усіма доступними на той час засобами радіо. І це не про інвестиції в прибуток від продажу прав на трансляцію чи мільйонного тиражу випущених компакт-дисків. Це про щось інше, що сьогодні безповоротно втрачаємо. Чи міг би замість 7-ї симфонії прозвучати який-небудь інший твір якогось іншого ленінградського автора, написаний протягом 1941-1942 років? Імовірно так, бо такі твори були. Але таки ні, бо тоді на перший план виходила зовсім інша категорія – сила художнього впливу, а тут Шостаковичу рівних не було, принаймні серед росіян.

До речі це виконання не було прем’єрою. Прем’єра симфонії відбулася в Куйбишеві ще в березні 1942-го, але цей факт згадується в джерелах побіжно. Подією стало саме її виконання в Ленінграді. Існують спогади, що цю трансляцію слухав Сергій Рахманінов, який завбачливо покинув Росію ще в 1916 році, але послухавши, ухильно сказав, що з першого прослуховування музику можуть зрозуміти лише критики.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram