Трагедії Чорнобиля – це назавжди гіркий спогад і досі – незагоєна рана Незалежної України. Коли у квітні 1986-го “мирний атом” не символічно, а жахливо-реально увірвався в наш дім, осягнути справжні масштаби трагедії не вдалося нікому.

Це вже потім жалобні дзвони Чорнобиля назвуть зворотнім відліком часу існування Радянської імперії. А тоді – в колишньому СРСР – минав восьмий рік афганської війни і другий рік “перебудови”, про яку з екранів вже кольорових, а почасти й чорно-білих телевізорів, говорив на диво молодий і підкреслено демократичний генсек Горбачов. Він безжально розвінчував найвищу касту бюрократів й обіцяв соціалізм з людським обличчям.

Саме тоді ми дізналися, що досі жили в “застої”, а нині наше сьогодення розфарбовували в усі кольори веселки державницькі новотвори: антиалкогольна компанія та боротьба з нетрудовими прибутками, на які люди “традиційно” відгукнулися вибухом в’їдливої народної творчості і науково-технічних розробок в галузі “альтернативних” варіантів задоволення нагальних потреб.

Більш серйозним було те, що радянських студентів почали призивати до війська, не очікуючи закінчення навчання. Про причини цього, як і про Афганістан, люди воліли не думати. Бо новий генсек активно домовлявся про мир з вчорашніми ворогами, а студенти допризовного віку на знак підтримки курсу партії та під керівництвом своїх комсомольських вожаків, влаштовували демонстрації, на яких спалювали картонні муляжі ядерних ракет.

Можна сказати що це був час великих сподівань на світле майбутнє, які вперто пробивалися через величезний шар скепсису.

І раптом в один день – 26-го квітня – все змінилося. Вранці Києвом поповзли чутки про аварію на Чорнобильській АЕС. Усвідомлення масштабів катастрофи прийшло пізніше – коли стало відомо про загиблих пожежників, які першими стали до боротьби з ядерним монстром. Коли з Чорнобиля та Прип’яті поїхали біженці, а туди – тисячі ліквідаторів: пожежників, міліціонерів, військових, цивільних робітників та спеціалістів.

Ліквідація аварії на ЧАЕС по масштабу завданих збитків і людського горя – лихо, що без, жодних перебільшень, стало поруч з тоді іще не закінченою афганською війною. А згодом – в часи справжніх демократичних зрушень в усіх революціях незалежної України – “ліквідатори” стояли поруч з “афганцями”!

А тоді у 86-ому, коли ані точна наука, ані історична, не бралися за серйозні прогнози, на це зважилась нестримна творча уява, і таки вразила усіх і точними оцінками, і невтішними висновками.

Одну із найпронизливіших пісень про апокаліпсис Чорнобиля написав Тарас Петриненко. Нині він – жива легенда української музики, визнаний автор і народний артист України. А 30 років тому він щойно повернувся до рідного Києва, де відродив із забуття в оновленому складі гурт “Гроно”. Гурт, для якого згодом Тарас Петриненко напише багато знакових пісень, таких як “Колискова 33-го”, “Пісня про пісню”, і неофіційний гімн нашої держави – пісню “Україна”.

А пісня “Чорнобильська зона”, що 1989-го увійшла до альбому Тараса Петриненка “Я професійний раб”, і нині справляє сильне враження: відвертістю висловлювань, силою емоцій і гіркою точністю прогнозів.