Одного дня, одного минулорічного вечора поетеса Євгенія Чуприна представила світу “Великі форми”. Це я про її нову книгу, ні про що інше. Вийшла тонесенька біла книжечка у новому-старому видавництві “Zалізний тато”.

Євгенія Чуприна завжди мені здавалася епатажною діячкою мистецтва. Смішно, скажете ви, епатаж – це вже доволі банальний і затертий рушій прогресу для молодих і не дуже літераторів, без епатажу й на літературний Олімп не заберешся. Свого часу, наприклад, й Ірена Карпа, й Любко Дереш дуже вміло використали епатажні штучки та приколи у своїх романах (та й поза ними), щоби продертися крізь терни до стотисячних накладів, всеукраїнської любові й тривання у вічності своїх літературних трудів. До речі, тут можна згадати ще одного кумира Євгенії Чуприни Василя Шкляра, який також любить епатувати публіку, то невдалими порівняннями, то скандалами з отриманням/неотриманням Шевченківської премії.

Щирим другом Сергія Жадана й Олеся Ульяненка можна назвати поетесу Євгенію, цією дружбою (-ами) вона то пишно й величаво гордиться, то завше хизується перед публікою. Цих велетнів і титанів нашої літератури вона принагідно згадує чи не на кожному своєму виступі.

Зокрема, у новій книжці поетеса зробила Олеся Ульяненка персонажем своєї п’єси, химерної і сюрреалістичної, і фізіологчно-матюкливої. Хоча, усвідомлюючи близькість пані Євгенії до Достоєвського сучасної української літератури, як люблять його називати деякі літкритики, ці важко-побутові описи, з матюками й фізіологічними потворностями, доволі таки гидкими для читання, видаються реалістичними. Якщо Чупринині слова у п’єсі про Ульяненка – не вигадка (а в мене є думка, що це чистісінька правда), отже ми маємо в сучасній українській літературі першу п’єсу про неформального класика сучукрліту Олеся Ульяненка, простіше кажучи, як його називали, Уляна. Як діалоги, так і побудова п’єси, мова героїв – усе це навряд глядач академічного театру коли-небудь зможе побачити, це видовище, скажу вам, не для слабкодухих і не для людей зі слабкою нервовою системою.

Потенційний глядач п’єси мав би глибокі та дуже травматичні переживання від сцен драми Євгенії Чуприни, від того, як творив і писав власні безсмертні твори Олесь Ульяненко. Хоча, як на мене, більшість літературних і довколалітературних кіл цікавить таємниця ранньої загибелі митця, про яку в п’єсі ні словечка. Авторці більше подобається говорити про образ Ульяненка, вона створила подобу брутального й вульгарного чоловіка в п’єсі, нонконформіста, “порнографа”, який останній рік свого життя судився з Національною експертною комісією України з питань моралі, бо вона заборонила його роман, знайшовши там сцену еротичного характеру. Також Олесь Ульяненко потерпав через свою критику Московської церкви в романі “Знак Саваофа”.

Та досить уже про Олеся Ульяненка. Повернуся до творів самої Євгенії Чуприни – київської поетеси, членкині Міжнародного ПЕН і НСПУ. А ще вона є очільницею оргкомітету Міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка. Усе життя поетеси так чи інакше пов’язано з ним.

На обкладинці книжки Чуприни “Великі форми” зображений, як мені здається, музей, до речі, дуже схожий на музей імені Михайла Грушевського в Києві. Під музеєм у 3D-проєкції художник намалював цицькату бабу, яка мирно собі лежить у труні.

Думав і гадав, щоб то мало означати, нічого кращого не придумав, як сказати, що Євгенія Чуприна нагадала нам, що в поетиці, у її тисячолітньому арсеналі, ще є форми, епічні форми, придумані греками давним-давно. І забуті нашими піїтами форми, вони не використовують їх з часу епохи верлібрів.

Євгенія Чуприна презентує нам давні та забуті сучасними митцями й Богом жанри: поеми (“Гранітне одоробло”, “Могильний телефон”, “Байковий цвинтар”, “Баскервільський хорт”), балади (“Кульбаби ”, “Гаррі Поттер і гівно”), думи (“Дума про сині татуйовані руки”, “Дума про жабу й гадюку”), Панківський вінок сонетів, уже згадувана вище п’єса під назвою “Улян пише казочку”.

Що хочеться сказати про цю книгу? Виклично, епатажно, брутально, феєрично, скандально, незвично, іронічно, чорно-гумористично, гамірно, провокативно, кримінально, натуралістично, звабливо, сексуально, садистично, романтично, вульгарно, саркастично, полемічно, драстично, фантастично…

Насправді не жалкую епітетів для Чуприни, вона того варта, книга вдалася вже тим, що нагадала всім сучасним поетам, що жінка може писати, як чоловік, що Улян живе в нашій пам’яті, доки живе Євгенія Чуприна, що не верлібрами єдиними живе література, а й великими, запиленими формами, зданими в музейний архів. Вони справді великі, бо ними користувалися всі великі люди античності, середньовіччя, просвітництва, ренесансу, нових часів і так далі. Скільки століть вже минуло, скільки великих людей було до нас, і всі вони так чи інакше поверталися до греків, і грецької науки римування. Тож нагадування поетеси дуже слушне й на часі.

Не дарма перед нами могила й музей. Своєю обкладинкою і великими формами пані Чуприна, немовбито кричить до нас із цього, намальованого поетом Артемом Полежакою музею: “Гей, світе! Гей, люде! Народ поетичний! Ще залишилося те, що ви здали в музей! В архів! Це поеми, балади, сонети, думи. Їх ви давно вже позабували! Цією книгою хочу вам про них нагадати!”.

Поетеса в цій книзі на достойному рівні володіє мовою академічного віршування й визначним ступенем володіння ненормативною лексикою, чудовим філологічним багажем прочитаного та замогильною дотепністю. Сумно вам точно не буде.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram