Фактична незалежність України розпочалася у 2014 році, коли свідомість українців прокинулася від “совкового летаргічного сну”. На заході, у моєму рідному Луцьку, я не бачила “мовної картини” України, поки не переїхала до столиці. Довелося не просто звикати до нових умов, а вчитися жити з “табула раса”. Розмірений темп провінційного містечка змінився на динамічний Київ. Відстані між пунктами з метрів зросли до кілометрів, що й збільшило кількість витраченого часу. Довелося повністю змінити своє сприйняття реальності.

Проте, що найбільше мене здивувало у столиці України – це відсутність рідної мови. Російська “кричала” із вивісок магазинів, прилавків, оголошень, білбордів, радіо, афіш, і найбільше – від самих людей. Я, як представник Волині, або як нас ще називають – “бандерівка”, довго звикала до мовного колапсу в Києві. Емоції підсилювали погляди пересічних людей, до яких я зверталася українською. В їхніх очах чітко читалося: “селючка”, “понаєхалі”, “кагда ані пєрєстанут сюда єхать” і тому подібне. На той момент я не мала “твердого ґрунту під ногами” чи ствердної філософії життя, тому мимовільно піддалася впливу і тиску соціуму. У розмові почали з’являтися російські слова, з елемантарного – “зраствуйтє”, або “пєрєдайтє, пожалуйста, за проєзд”. Так “бандерівська дівка” втратила свою унікальність і перейшла на російську. Найбільш диким було для мене – розмовляти російською з рідними. Мені насправді було соромно говорити українською, а зараз соромно зізнаватися у цьому.

У Києві я прожила два періоди. Перший закінчився влітку 2016 року, коли я повернулася на Волинь. Рідне українське оточення повернуло мене до витоків, а заглиблення в історію – сприяло усвідомленню. Вдруге я повернулася до столиці у 2017 році. Розмовної української не побільшало, але ставлення до неї кардинально змінилося.

Нещодавно я познайомилася з одним бельгійцем, який зараз живе і працює у Парижі. Його звати Луі, час від часу він бере свій наплічник і подорожує Європою. До нашої зустрічі він жодного разу не був у Києві. І перше, що він у мене запитав, чому тут більшість розмовляє російською та одиниці розуміють англійську. Я знизала плечима, і не знайшла кращої відповіді, як “ми – ліниві”, і що це наша одна з найбільших проблем. Тоді Луі сказав, що туристи через це можуть сплутати країни, бо орієнтуються за мовою середовища.

А минулого тижня я поверталася потягом у столицю зі студентами-індусами. До них підійшов провідник і намагався “на мігах” з’ясувати, у кого які місця. Як виявилося, вони знають англійську, і я стала комунікатором. Один з хлопців добре розумів українську, але майже нічого не міг сказати у відповідь. Англійською ми говорили про освіту, релігію, мову. Він розповів, що в Індії, як тільки у подружжя народжується дитина, вони починають збирати гроші. Через 17 років витрачають цю суму на його вищу освіту. Я запитала, чому вони обрали для навчання Україну. Абхі відповів, що для них у нашій країні не потрібно здавати додаткові екзамени. Здебільшого їм викладають англійською, але є пари з української. Абхі також зазначив, що дуже мало українців спілкуються англійською. Тому він дуже зрадів, коли ми заговорили нею. Але додав, що українська – дуже мелодійна. Він хотів би її краще вивчити, щоб розуміти нас і нашу культуру.

Парадоксальними є історії двох виконавців – нігерійця Leo Mantis та француза Поля Манондіза. Перший приїхав в Україну на навчання і за півтора роки вивчив українську. Ще у студентські роки почав писати вірші та пісні. Лео вже має близько 20 пісень українською та англійською.

“Мене завжди питають, чому ви вирішили вивчити українську, а не російську. Бо в Україні місцевою має бути українська. Вивчення мови – це повага до людей, які живуть у цій країні”, – сказав Leo Mantis в одному з інтерв’ю.

Зокрема Поль Манондіз вже мав у Франції успішну кар’єру співака. І міг би й надалі її продовжувати. Але у 2015 році він з дружиною Оленою приїхав погостювати в Україну і залишився. Поль почав вивчати мову, а потім – співати українською. Відтоді часто їздить з концертами до українських бійців на сході.

Мовний парадокс України у тому, що іноземці відчувають більше поваги до нашої культури, ніж ми самі. Попри статус “гостей”, вони прагнуть комунікації, але чи хочемо цього ми? В українському суспільстві ведеться багато дискусій щодо мовного питання. Проте варто пам’ятати, що мова – це те, що презентує країну, робить її неповторною, і справді незалежною. Це код нації і наша ідентифікації у світі.

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]