Мова буття, мова кохання

“Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, у яку народ складає і своє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почуття”. Панас Мирний

Мова – це душа народу і нації. Це те, що живе у кожного українця в серці, мова, яка формує свідомість, творить людину, культуру і її історію. Любов – найперша християнська чеснота і сутність буття. Але однією з найбільших чеснот кожної культурної людини є любов до його рідної мови.

Перші слова, що чує народжена дитина – то слова матері. Всю свою любов вона передає ніжним поглядом, дотиком і мовою. Ненька теплими словами, неначе обіймами, огортає своє маля. Ніжною колисанкою, тихим співом.

Колискові займають особливе місце у народному українському мистецтві. У них зосереджується душа народу. Ще з давніх часів їх співали не тільки матері, а й батьки. Але завжди тексти, що наспівували дітям, мали гендерні відмінності. Донечкам співали про красу і ніжність, синам натомість – про силу, мужність і працьовитість.

Часто колискові порівнюють із замовляннями, які націлені на присипляння дитини. У багатьох співанках цей мотив пов’язаний із котом. В сиву давнину кіт вважався напівміфічною істотою і був оберегом дому. Тому, щоб залюляти малечу, часто говорили про пухнастого котика, який приходив укладати дитину спати, і намуркувати їй свої котячі пісеньки. Саме монотонна мелодійність наспівів має таку “магічну” дію. На все життя у пам’яті лишається мамин голос – рідний, тихий. Скільки б років не було, заплющивши очі, ти пам’ятатимеш мамині слова.

Саме з перших колисанок зароджується любов до рідної мови. Змалечку формується повага і шанування слова на все життя. Ще Василь Сухомлинський писав: “Патріотизм – це, образно кажучи, сплав почуття й думки, осягнення святині – Батьківщини, не тільки розумом, а й передусім серцем. Патріотизм починається з колиски”.

Читайте також: Спецвипуск про українську мову

Скільки поетів, письменників, вирощених на материнській пісні, яка вклала в їхнє серце жагу письма. Слова неньки, які проросли пагонцями у душу й зронили зерно поетичного таланту.

Трепет українського слова злітає з уст й у найінтимніші моменти життя – освідчення у коханні. Коли почуття, як пахощі трояндового раю, дурманять голову. Кожна людина, серце якої переповнює любов, намагається висловити всі свої найпотаємніші почуття словами. У такі моменти життя саме мова стає витонченим листом, на якому розквітають історії людського серця. Кожне освідчення в коханні – це неперевершена гамма емоцій і поетично-романтичних піднесень. У такі хвилини життя саме сила слова стає квінтесенцією почуттів і п’янким еліксиром.

Сила любовного слова безмежна. Вона не тільки пташкою оспівує кохання живих, вона увіковічує нетлінні почуття, викарбовує на могильному камені імена і миті пережитих любощів двох сердець. Немов останній крик про любов, коли несила мовчати, який губиться у власному стоголосі. Окрім увічнення слів на мармурі, є ще й голосіння – фольклорний жанр своєрідного поетичного стилю, який супроводжує найтрагічніші моменти людського буття. В Україні, як і у багатьох народів, ці заголоси є частиною поховального обряду. Зазвичай, це жалібна і тягуча мелодія, яка збільшує емоційність вислову і передає власні почуття, породжуючи своєрідну музику.

Такий обряд перед похованням відомий ще з античних часів. І попри те, що з приходом християнства на Україну почалася запекла боротьба з язичницькими обрядами, голосіння глибоко вкорінилося у життя людей і стало невід’ємною частиною погребіння. Це як своєрідний підсумок життя людини.

Барвиста і розмаїта українська мова. Кожне її слово, як найлегший дотик до серця та струн душі. Воно може бути свіжим вітерцем, тендітною квіткою, живильним джерелом, яке надихає, дарує віру і надію, бадьорить і ніжить. А може бути згубним, розжареним лезом, що в один дотик знищить і випече душу, як тавро ката. Одним тільки словом можна любити і ненавидіти, піднести до небес, надихнути на високі звершення і зіштовхнути в найглибшу прірву безнадії, скалічити й спотворити. Подарувати усмішку, радість, окриленість – і в одну мить примусити страждати, проливати гіркі сльози і зневірюватися. Про нашу мелодійну і солов’їну мову можна говорити без кінця. Виплекана словами поетів, гнана і заборонена. Але жива і незнищенна.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram