У кожного регіону, певно, є він, свій Кожум’яка. Для Кропивниччини – це Степан Демидович Кожум’яка, той, що побудував мости, які досі служать людям. Новомиргород – це від Малої Виски 19,6 кілометра, де народився мій дід Василь Квітка, і 150 кілометрів від Диківки, де вродилася прабабуся Катерина. Степан Кожум’яка в один рік із нею, 121 літ тому, і народився. Рівно на день за неї старший, мій земляк, майже мій дід.

29 листопада 1937-го до мостобудівника з Кіровоградщини співробітники НКВС навідалися вдруге. А 20 жовтня 1962 року на Степанові груди на відкритті залізо-бетонного мосту через річку Велика Вись громадяни чіпляли вінок тріумфатора. Чверть сторіччя, 22 роки, видатний український інженер, учений та філософ провів у таборах. Цей чоловік прожив багате та видатне на пригоди життя та тридцять років тому у майже 90 років помер у найубогішій з хатин (зараз вона відсутня) у самому центрі любого Новомиргорода. Щоправда, з липня 2007-го в Новомиргороді за сприяння онука Юрія Колісника діє кімната-музей Степана Кожум’яки. А в листопаді 2015 року його іменем було названо одну з вулиць. Але це потім, потім, потім.

Степан Демидович 1917-го закінчив Єлисаветградські земські педагогічні курси й одержав звання народного вчителя. Ще на педкурсах талановитий новомиргородчанин випускав рукописний журнал “Лісовий струмок”. У ньому й розмістив він свій перший антибільшовицький твір “Більшовизм”, у якому піддав жорсткій критиці радянську владу. 1922-го Степан Кожумяка організував редколегію і розпочав видавати ілюстрований журнал “Перша ластівка”. Та за гострий політичний конфлікт був звільнений з посади завідувача 4 Новомиргородської школи й позбавлений членства в Спілці вчителів. У пошуках справедливості апелював до Єлисаветградського відділу освіти. 1923 року Степан Кожум’яка вирушає до Одеси, де 1926-го закінчив факультет соцвиховання, а 1928-го – мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти, захистивши дипломну працю “Борис Грінченко”.

Степан Кожум’яка грав на бандурі та відверто ходив у національному вбранні, а під час розмов говорив правду про події 1918 року в Україні. Ось що про цей період цитує Світлана Орел, дослідниця біографії Степана Демидовича зі спогадів його онука Юрія Колісника, професора катедри журналістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького: “Із настанням більшовицького терору відчайдухи Степан Кожум’яка та Іван Романченко, як свідки й учасники розбудови Української Народної Республіки, не могли стерпіти московського поневолення і почали пропагувати серед однокурсників ідею автономності України. За доносом їх переслідувало ДПУ. Романченко завдяки втручанню вченого-фізіолога Олександра Богомольця зумів уникнути арешту. Кожум’яка в “агітації проти радвлади” зайшов надто далеко, тож порятувати його не вдалося”. Навесні 1928-го, коли Степан Кожумяка мав здавати державний іспит, з 6 на 7 березня його заарештували співробітники ДПУ. Згодом чоловіка заслали на 3 роки до Йошкар-Оли.

Повернувшись додому, з 1932-го “нескорений Степан” опановує новий для себе фах і працює лінійним інженером на будівництві автошляху в Черкасах. 1937 його знову заарештовано за ту ж таки “антирадянську агітацію і пропаганду” й заслано до Самарлагу на 10 років. Український кобзар працював у концтаборі на будівництві авіазаводів, що постачали на фронт літаки ІЛ-14 та ІЛ-15. Немічний, хворий, знесилений він уже чекав смертного часу, за вказівкою зверху через обізнаність у технології торкретбетону був переведений на секретні об’єкти “A” і “Б”. Там адепт УНР та української незалежності мав споруджувати зокрема радіощоглу, що мала замінити московську, працював на грандіозному підземному сховищі для більшовицького уряду з Москви на випадок евакуації під натиском німецьких військ.

Як писав у “Архіпелазі ГУЛАГ” Олександр Солженіцин, “хто мав “десятку”, лише даремно плекав надію на звільнення”. Система не відпускала, лише “шила” нові терміни: 1949-го Степана Кожум’яку втретє арештовано за політичною статтею й заслано на вічне поселення до Красноярського краю. У Велико-Улуйському районі він працює на шляховому будівництві. Степан Кожум’яка з тих, кому “пощастило” – він вижив, пройшовши всі пекельні кола радянської каральної машини, аж до кола русифкації власного прізвища до рівня “Кожемякін”. Після викриття культу особи Сталіна він повернувся в Україну, а 9 липня 1958 постановою Черкаського обласного суду реабілітовано.

“Степан Демидович розумів, що працювати на ниві філології у шорах тодішньої ідеологічної системи і бути правдивим із собою, він не зможе, тож закінчив автодорожній інститут і став мостобудівником, – пише Світлана Орел у “Рідному краю”. – Мешканці Новомиргорода та довколишніх сіл і досі користуються мостами, зведеними ним і його бойовою бригадою. Бойовою, бо під керівництвом Кожум’яки робітники ставали набагато менше радянськими людьми. Будівельники, як відомо, люблять міцне нецензурне слівце. За кожне таке слово у його бригаді був штраф – 1 карбованець, потім на ці гроші купувалися книжки і вручалися любителю словесного перцю. Саме хлопці з його бригади Анатолій Повєткін, Василь Сипливий допомогли встановити у селі Лип’янці пам’ятник Шевченкові, причому зроблено це було фактично самовільно і у жорсткому виробничому цейтноті”.

Степан Кожум’яка 1954-1973 працював інженером-автошляховиком у Златополі та Новомиргороді. Під його безпосереднім керівництвом Новомиргородська ШЕД-722 проклала 317-тикілометрову стратегічну автомагістраль Черкаси–Умань–Гайсин–Брацлав. У 1966–1973 роках Кожум’яка проєктував та будував мости через річку Велика Вись на Кіровоградщині: сорокаметрові мости у Великій Висці та Голованівську, на 98 метрів – у Новомиргороді. А ще в Гайвороні, у селах Мартоноша, Каніж, Панчеве, Рубаний Міст, Коробчине.

До кінця свого життя Степан Кожум’яка брав участь у національно-громадському житті. Він ґрунтовно доводив об’єктивність процесу виокремлення України як незалежної держави й передбачив здобуття нею суверенітету. Важливе значення в його публіцистиці приділено українській інтелігенції, яка мусить чітко усвідомити своє місце в житті, твердо й повсякчас пам’ятати про обов’язки перед українським народом та суспільством. Степан Кожум’яка листувався з Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, професором філології Володимиром Лазурським, публікував спогади з історії Новомиргородщини та Шполянщини. Його філософські, політичні, національні погляди найповніше відображені в епістолярній спадщині.

Він розмножував самвидавом власні наукові розвідки краєзнавчі дослідження “Цегляне диво”, “Собор Святого Миколи”, “Спомник Кобзарю”. Самотужки упорядкував “Автошляховий словник”. Йому боліло зокрема таке: “Які ж результати того величезного впливу, братерського єднання, безкорисної допомоги, незаперечної рівності та щирих узаємовідносин двох народів? Для цього не треба ні далеко ходити, ні багато дивитись, ні ще менше дослухатись. У майже всіх установах справи ведуться російською мовою, викладання по вищих навчальних закладах, у технікумах і навіть ремісничих училищах провадиться російською мовою. Залізниця, пошта, телеграф, військо русифіковані. У великих містах щодалі витискується народна мова. <…> Крім того Україна не займає зовсім технічної літератури. Для ствердження цього досить переглянути полиці першої-ліпшої книгарні. Як це відбивається на розвиткові мови та й інтелекті багатоміліонного народу не треба міркувати. Кожен філолог, педагог і хоч трохи психолог мусить розуміти це і мати громадську мужність сказати правдиве слово”.

Чільне місце займали петиції-вимоги Степана Кожум’яки до Верховної Ради УРСР, Спілки письменників України, редакцій газет і журналів із вимогою “припинити дику дискримінацію мови багатомільйонного українського народу”, а також поширення “Загальної декларації прав людини“, “Міжнародного пакту про громадянські та політичні права” ООН, праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, позацензурних віршів Василя Симоненка. Боліло богатиру духу з Кропивниччини й питання виходу творів передової зарубіжної класики та журналу “Кур’єр ЮНЕСКО” українською мовою, реформу освіти, повернення до української абетки вилученої літери “ґ”.

А ще наш Кожум’яка 1969-го, за три десятиріччя до самих понять “перебудова” чи “свобода”, започаткував традицію покладання “березневих вінків” до пам’ятників Тарасові Шевченку у Шполянському районі Черкащини.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram