Киянин Юрій Баланчук (творчий псевдонім – Юрась Баланчук) почав писати вірші ще в шкільні роки. Пізніше, вивчаючи білоруську філологію, поет захопився красою мови найближчих наших побратимів та почав віршувати й нею. Паралельно поет зацікавився перекладами поезії, тому в його творчому доробку є переклади українських та білоруських видатних поетів, чого лише вартий переклад вірша Максима Рильського “Яблука доспіли, яблука червоні!” білоруською мовою.

Яблыкі дасьпелі

Яблыкі дасьпелі і гараць чырвона,
Мы ідзем з табою сьцежкаю ў саду,
Ты мяне, дзяўчына, правядзеш да поля,
Пойду я і можа болей не прыйду.

Ўжо каханьне сьпее пад праменнем цёплым,
Мы яго сарвалі у цудоўным сьне
А цяпер у сэрцы штось дрыжыць і грае,
Быццам бы галіна штось дрыжыць ўва мне.

Вунь палі жаўцеюць і сінее неба,
І араты ў полі… ледзь яго відаць.
Нашае спатканне – гэта разьвітанне,
Ўмее разьвітацца той, хто ўмеў кахаць.

Утім, молодий поет не обмежився лише східнослов’янськими мовами. Він активно вивчає іврит і прагне в майбутньому опанувати кілька фіно-угорських мов, адже дуже милозвучними для Юрася Баланчука видаються ерзянська, удмуртська та ненецька мови. У своїй творчості поет прагне, щоб ці прекрасні мови жили, бо сьогодні їм загрожує знищення. Можна без перебільшення назвати пророчим вірш поета про удмуртську мову, написаний рік тому, бо мова, яка не так давно звучала на Євробаченні, сьогодні на межі зникнення, про що своїм вчинком заявив у вересні Альберт Разін (він спалив себе).

Удмуртська мова

Хоча до всього ми давно вже звикли,
І вже ніщо не коле наших душ,
Удмуртська мова, ти лише не зникни,
Порядку світового не поруш!

Удмуртам в світі довго треба жити,
Та свою мову в них не бережуть,
Чергову мову у жорстокім світі
Поставили на зникнення межу.

Чергову мову півночі і сходу;
Черговим людям заболять серця.
Невже байдужі ви такі, народи,
Що вам байдуже до її кінця?

Уже загасло не одне світило,
Уже пропала мова не одна,
Нас біди співчувати відучили –
У нас жорстокість і у нас війна.

Та я повірив, що звучиш ти гарно,
І кожне твоє слово як нове.
А значить я живу уже не марно,
І буду жити поки ти живеш!

І буду сподіватися на краще,
Що буде мова ще дива творить!
Удмуртська мова, не помри нізащо!
Лиш не помри…

Про важливість рідної мови написав у своєму вірші “Туған тел” (“Рідна мова”) башкирський поет Рамі Гаріпов. Саме Юрась Баланчук нещодавно зробив переклад цього вірша білоруською. Інформацію активно підхопили башкирські ЗМІ.

Родная мова

У квятучай душы у народнай
Я скарбы назьбіраю, як мёд.
Скарб жывы, проста неверагодны
Меў заўсёды вялікі народ!

Мая мова не горшая мова
І таму мне заўсёды цікавая.
Толькі дурань яе не захоўвае –
І магутную, і ласкавую.

Мая мова ёсьць праўда вялікая,
Без яе і радзімы няма.
Калі мову не любіш, ў тым ліку
Бацькаўшчына зьнікае сама.

Мова матчына ў сэрцы заўсёды,
Ты гучыш праз гады, праз вякі.
Хто без мовы – не мае народу,
Без яе чалавек не такі.

Одним із найсвіжіших поетичних витворів Юрася Баланчука став літературний переклад українською ерзянського “Тюштянь пазчангот” – звернення до народу Ерзянського Інязора Тюшті.

Молитва Тюштяна (переклад)

На дзеркалі води проміння сонця знов,
І знову посміхнуться струмки наші. –
Це не вода, яку ми п’ємо з чаші,
То наших давніх предків кров.

Прекрасні у долинах квіти –
То наші сестри; вовк, ведмідь –
То старші браття; і летить
У небі сокіл швидше вітру.

І голос батька шум води,
І сестри – ріки повноводі
Втамують спрагу – тут природа.
А в пам’яті живуть діди.

Дідів і прадідів слова,
Ми поминаєм їх у рощах
У репештях у найдорожчих
І мовить наче Бог трава.

Та є народи без снаги.
Не розуміють нас народи,
Що не шанують цю природу
І ходять наче вороги.

Що роблять свою чорну справу,
Вони не дружать із землею,
Проходять, скориставшись нею;
Ґвалтують Землю-Мастораву

Батьків лишаючи могили,
Крадуть в дітей своїх надію
І шкодувать про це не вміють,
Беруть в землі останні сили.

Намисто, чи овече стадо –
Такі ж для них земля і небо,
Які украли без потреби
І лиш пустелі в них позаду…

А нам потрібен шелест вітру
І листя запах, спів дощів.
І від початку всіх віків
Все дихало завжди повітрям.

І що чекає на тварину,
І що чекає на пташок,
Життя яких короткий строк,
Чекає це ж і на людину.

Чим наш далекий предок дихав,
Тим вітром, що колише води,
Його останній чуло подих,
Який вдихав цей вітер тихий.

Пісні старі – зв’язок з дідами,
Зв’язок міцний неначе нитки
І розуміють наші дітки
Чий прах під їхніми ногами.

Землі наш захист – вона мати,
Їй поклоніння і пошана.
Що може із землею стати,
Те ж саме із народом стане.

А той, хто землю зневажає
І шкодить тій землі нещасній,
Той шкодить дітям своїм власним
І звичай предків забуває.

І все, що на землі існує
Пішло з єдиної основи,
Ми не створили ці умови,
Не ми у світі цім пануєм.

Один Господь лише існує.
Він любить нашу землю-мати,
А хто їй шкодить має знати,
Що він Всевишнього не чує.

Всі до останньої людини –
Усі ерзяни і мокшани,
Коли загине в них останній,
Та він цю землю не покине.

І полетить він над землею,
І буде жити тут навік,
Серед лісів і серед рік –
Душа цю землю не покине.

Яку він любить наче мати
Любіть цю землю й бережіть,
Як ми могли її любить,
Як ми могли оберігати.

Пісні, легенди – всю красу,
Красу всю нашого народу,
Все, що дали нам предки зроду,
Те, що ці звичаї несуть.

Передавайте вашим дітям,
Любіть народ, як сам Творець,
Що все створив Він, як митець
Любіть, як Бог, усе на світі.

Чи нас чекатиме кінець?
Чи Бог про мій народ подбає?
Він любить землю всю без краю.
Побачим… Може все мине.

Наразі Юрась мріє про видання власної збірки, а поки розміщує свої твори у Фейсбуці.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram