Між тут і там

Українська держава йде в Європу, а паралельно українські громадяни в Європу їдуть: автобусом, потягом, літаком – і весело махають ручкою. Вони там опиняться раніше.

Мільйони українських громадян перебувають на закордонних заробітках. Умови там не найкращі, однозначно важкі, часто принизливі, іноді небезпечні. Але люди їдуть, бо тут не краще. Адже хіба ревуть воли…

Третина громадян України отримала закордонні паспорти.

Та нині вже зовсім не обов’язково полишати країну фізично, щоб працювати за кордоном. Не обов’язково працювати фізично – ми не найдурніша частина Європи, і – наші програмісти, дизайнери-3D або навіть хакери не поступаються нікому з колег на планеті.

Одне спільне у “фізичних” і “віртуальних” українських заробітчан є – мова не має значення для їхньої кар’єри ані як рідна, ані як державна. Поки в нас захоплено боролися з русифікацією – забули врахувати, що євроінтеграція послабить позиції української мови, принаймні, в тій системі уявлень, яка знайшла відображення в новому мовному законі. Двомовність перетворюється у три-, чотири-, п’ятимовність, з якими доведеться рахуватися, а закон про мову на це явно не розрахований.

Погано це чи не дуже? Відповідь дасть найближче майбутнє.

Тим часом, у сусідній країні, менш схильній до демократичних цінностей, спостерігається інша картина. Росія не йде в Європу, бо ця держава завелика для неї, кремлівські керівники і зараз непогано почуваються, міркуючи категоріями глобальної держави, принаймні доти, доки не вичерпаються надра.

Є ще одна відмінність між Росією та Україною: люди там менш мобільні. З провінційної російської глухомані люди на заробітки їдуть не за кордон, а максимум у мегаполіси власної держави. Вони більші патріоти? У них вищі доходи? Чи просто через те, що три роки скачи – до жодного кордону тобі не доскакати?

Кількість закордонних паспортів на руках населення – красномовне свідчення: в Російській Федерації таких у росіян лише 20 %.

Так, сотні тисяч, навіть мільйони російських громадян бувають за кордоном, працюють там, навіть живуть постійно, наїздами буваючи в рідній Москві чи Петербурзі, але це заможна, освічена і активна верства суспільства – “верхня” Росія (ті 20% населення); “нижня” Росія живе геть іншими інтересами, не вельми вибагливими. Для “нижньої” верстви росіян закордонний паспорт, вільне володіння іноземною мовою не за підручниками, а на розмовному рівні – немислима зайвина. Вони не те, щоб проти, вони просто не вірять, що той усталений лад життя можна змінити, а якщо зміни й будуть, то лише на гірше. Відтак, краще без змін, вважають вони, і це – аксіома.

Дві верстви поступово перетворюються в Росії на два несумісних суспільства, дві відмінні країни, чужі одна одній світоглядно, з різними цінностями, і рухаються вони в різних напрямках. Територія в них поки що одна, хоча “верхнім” достатньо Москви, кількох мегаполісів, надр Західного Сибіру і транспортних артерій. “Нижня” Росія покинута напризволяще, хіба що їй підкидають кілька відсотків від надприбутків і стежать за тим, щоб вони багато не думали.

Глибину прірви між ними демонструють нинішні протестні акції в Москві. Вони стосуються і нас, оскільки зміна верхівки влади в їхній державі чи бодай малі кроки, що призведуть до повалення “безумного президента” вигідне для України.

На акції протесту ходять представники “верхніх” – ті з них, хто відчуває відповідальність за майбутнє, хто хоче зробити в Росії життя не гірше ніж на Заході (та й на Сході), де вони бували й бачили його на власні очі.

Не питайте мене, коли збунтується “нижні” – хіба не бачите, що вони вже збунтувалися, Вони – ці екіпіровані за останніми світовими зразками “робокопи”, які б’ють мітингувальників, не розбираючи. Зніміть шоломи з них, погляньте в їхні обличчя – це і є обличчя “нижньої” Росії, яка вийшла лупцювати ненависну столичну еліту, з її незрозумілими для “нижніх” забаганками на кшталт демократії та свободи.

Наче шляхетні декабристи, які прагнули реформ і вимагали впровадження Конституції, ладні пожертвувати всім заради переконань, але все повстання на Сенатській площі народом сприймалося як барська “розбірка” за те, хто сидітиме на народній шиї.

А тим часом в південних аулах визріває ще “третя Росія” з геть іншими уявленнями про суспільний устрій. Ті, для кого центр світу розташований не в Парижі чи Флоренції, а в Мецці, які знають власний рецепт вирішення проблем цивілізації.

Тому протести в Росії і в нас такі різні, і мають відповідно, різні наслідки. Українців, які їздять за кордон на роботу, вже там, на Заході, вже його частина. Те, що вони нічим не гірші за європейців, для них не предмет дискусії, це наочний факт. А отже, і Україна може стати країною, не гіршою, за будь-яку європейську країну.

Країна (без) мрій