Що в світі найважливіше після життя? Усе правильно, смерть. Смерть – то не просто тема, яка цікавить вряди-годи, вона, соже, присутня постійно, адже її годинники невпинно відраховують кроки кожного в бік зустрічі з нею. Даруйте, за Сером Теренсом Джоном Девідом “Террі” Пратчеттом, Смерть – чоловічого роду, це він, і йому присвячено ціле п’ятикнижжя у 41-томному фантастично-алегорично-іронічному “Дискосвіті”.

Кораблі Дискосвіту не пливуть за край світу, а падають за видноколом. І тому мандрівники за край світу ніколи не повертаються. Тут своя арифметика: “чарівники підрахували, що раз-на-мільйонні шанси випадають дев’ять разів із десяти”. Вівцескелі самі роблять собі погоду, незважаючи на пору року. Повітря Дискосвіту й так надто щільне, та ще й “Повсть зі слів і тютюнового диму здіймалася над натовпом”. Світло на Диску рухається повільно через щільність магнітного поля: “Воно трохи доросліше, пожило на світі, а тому не бачить сенсу, щоби намагатися встигнути одночасно всюди”. Темрява встигне швидше, і вона знає про це. Хіба що бюрократи скрізь однакові, навіть у Смерті вони ладні запитати: “На якій посаді дотепер працював?”

У Дискосвіті виготовляють вино зі зворотнорічного винограду для ворожок: “В цього засобу є лиш один недолік: похмілля приходить до вас попереднього ранку, а щоби притлумити його, випити звичайного вина доведеться чимало”. Є тут “продавці миттєвого почуття вищості над усім і всіма”. Є секта слухачів: вони слухають не тільки невловимі відлуння перших слів, “а й усі інші звуки, що лунали на Диску”. У послушники слухачів можна потрапити тому, хто почує за сто ярдів, на який бік упала монетка, у ченці – хто визначить ще й колір тієї ж монетки на слух. Книжки пишуть самі себе: “Якщо біографії пишуться, світ і далі живе своїм життям”. Проте совість підказує, що “рухається те життя не в тому напрямку”. Про історію Дискосвіту знаємо лише: “Розумієте, все передумовлено заздалегідь. Історія розписана від початку до кінця. А факти нікого не цікавлять, історія просто проходить по них без перешкод”. Та“коли світ не відчуває вашої присутності, вас не існує”. У Дискосвіті навіть Смерть сплачує за рахунками в шинку. Розплачується він стертими вицвілими мідяками, які потрапляють у поли його плаща “парами із похоронів”. У романі морт ми зустрічаємо також цивілізацію Країни такого собі Сонцеликого, де “щоб не надто перейматися побаченим закордоном <…>, небесні стражі наступали щосили на пальці тим громадянам, яким спадало на думку визирнути за стіну й ковтнути повітря свободи”. У ній, коли ти вже надто хочеш свободи, тобі відрізають ноги й губи, а тоді, якщо ти пробіжиш місто з кінця в кінець граючи на трубі, маєш свободу!

Узагалі-то мовою сьогоднішнього роману про людське старіння – це те, за що “часові буде за що вибачатися”. Люди не бачать того, чого на їхню думку бути не може. Можливо тому ми, на відміну від Пратчетта та його роману “Морт” (перекладач Ольга Любарська, видавництво Старого Лева), так мало знаємо про смерть. Теологія роману свідчить: Смерть – це передовсім АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ. Смерть здатні побачити лише чарівники та коти. Сам Смерть полюбляє гладити котів і має власне помешкання: “Тут тримають життєлічильники на нескінченних ярусах полиць”. Чутно “піщаний шум життів, що збігали до невідворотного завершення”. Смерть носить клепсидри в “таємних нутрощах” свого плаща; у кожній клепсидрі стікає пісок життя кожного у Дискосвіті. А ще: “Смерть – найсамотніша істота на світі”.

Сталося так. Якось один батько в Дискосвіті побіля Вівцескель вирішив свого непутящого сина Морта, який тільки те й знає, що читати книжки, віддати в науку якомусь шанованому майстру, щоб дитина мала хоч якийсь хлібний фах. Опівночі, коли Майдан спорожнів, за власним учнем з’явився сам… Смерть. Якось Смерть дав косу Мортові потримати, як сідав на свого сивого коня Хропунця. М’язи цього “коня рухаються, мов змії в олії”.

Посланець Смерті Морт видимий лиш котам і “людям, які пхають носа в справи, не призначені для людей”. Учитель посилає учня виконувати вироки – “Смерть той, хто виконує роботу Смерті”, а сам намагається з’ясувати, що таке людське щастя. “Перепробувавши риболовлю, азартні ігри, танці й пияцтво – буцімто найбільше з людських задоволень, він не бачив сенсу”, навіть 47 склянок найміцніших напоїв не вдовольняють Смерть. Ліона Кімбл, агент із парацевлаштування, усвідомивши, що Смерть “не має жодної корисної навички чи таланту”, цікавиться, чи не думав Смерть про викладацьку кар’єру. Та Смерть наймається до корчми “Латаний барабан” на працю миттєвим кухарем, де “Життя робило його щасливим, бути смертю якось не хотілося”. Тим часом, закохавшись і врятувавши принцесу, у чиїй клепсидрі пісок вичерпався, Морт порушує правила гри Смерті. Урятована Келі вважає: “Я сподівалась, що коли вже мертва, то можна буде виспатись нарешті”. Але не так. “Дюйм за дюймом справжня дійсність підбиралася до Ста Лата”, пожираючи подвійну реальність, що виникла в світі через Морта: “Глибоко в капустяних полях повітря мінилося й тихенько шипіло, ніби хтось смажив цвіркунів. Люди здатні історію десь так само, як птахи – небо. Вони просто прокладають на ній скороминучі візерунки”

Та історія не така. Вона “виходить з ладу обережно й м’яко, як розпускаються старі светри. Її не раз латали й підшивали, перев’язували під різних людей, ховали в ящиках під мийкою цензури, щоби згодом порізати на ганчір’я пропаганди, та вона завжди так чи інакше примудряється повернутися в форму. Історія має звичку міняти тих, хто вважає, що міняє її. В історії завжди є кілька козирів у подертому рукаві. Вона на світі давно”. Що ж буде, коли Смерть несподівано замість вбити переверне клепсидру, коли пісок у ній вичерпався? Тоді читач потрапить, як і передбачав це Мортів батько, виводячи сина на ринок, на весілля Морта й Ізабелл, прийомної дочки Пана Смерть.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram