Захаращені стежки, знесені дахи, потрощені паркани, спустошені будівлі й містичні розповіді – всім цим просякнуті міста, які стерли з мапи України або з яких були змушені виїхати люди. За офіційними даними, з моменту незалежності України своє існування припинив 641 населений пункт. Проте це не зовсім точна цифра, адже є ще багато сіл, які існують просто на папері, хоча там вже ніхто не живе.

Привиди – так називають міста й села, життя в яких знищила діяльність людей, техногенні й природні катастрофи, виїзд їхніх жителів у пошуках кращого життя.

Прип’ять

Найпопулярнішим містом-привидом не лише в Україні, а й у світі вже понад 30 років є Прип’ять. Його заснували 2 лютого 1970 року. Це було місто першої категорії, яке вважали зразком щасливого життя радянської людини – на його діяльність виділяли мільйони бюджетних рублів, сюди на важливі зустрічі привозили іноземні делегації, тут активно будували нові школи, спортивні комплекси й басейни, що для такого малонаселеного міста було дивиною. Проте такий стрімкий розвиток інфраструктури з часом був абсолютно виправданим – станом на 1985 рік населення перевищувало 47 тисяч осіб різних національностей.

Прип’ять асоціювали з піднесенням і молоддю, адже середній вік мешканці був 26 років. Воно й справді мало всі шанси стати найпрогресивнішим молодим містом, доки одного квітневого дня жахлива аварія не перекреслила всі плани.

26 квітня 1986 року на ЧАЕС вибухнув четвертий енергоблок, і життя в Прип’яті вимушено зупинилося через “тимчасову” евакуацію населення, адже перебування там означало смерть. І тепер це “мертве місто”. Сучасні школи, лікарні, будинок культури, кінотеатр перетворилися на напівзруйновані будівлі, а замість людей у парках і на вулицях – порожнеча. Тікаючи, люди лишали у своїх домівках усе, тому й досі можна відчути, чим жили мешканці Прип’яті попри те, що більшість покинутого вже давно розікрали.

Читайте також: Цікава Україна: невідані та містичні дива

Моторошно, проте досить цікаво. Зона відчуження протягом багатьох років приваблює і дослідників, і екстремалів, і звичайних туристів. Як виявилося, не дарма – журнал Forbes визнав територію Чорнобильської АЕС найекзотичнішим місцем для туризму на планеті.

Після виходу серіалу “Чорнобиль” від НВО туристична зацікавленість містом значно зросла – обсяги бронювання екскурсій у Прип’ять на липень-серпень зросли на 40%.

Поліське

Чорнобильська катастрофа також вплинула на життя в селищі Поліське, яке має досить довгу історію. Перша писемна згадка датується 1415 роком, тоді селище мало назву Хабне. Проте науковці стверджують, що його ще раніше заснували євреї, тікаючи від утисків київських правителів. Згодом туди почали заселятися українці та поляки.

Попри те, що після аварії на ЧАЕС у Поліському теж було небезпечно перебувати, туди почали переселяти жителів Прип’яті. За два тижні після вибуху у селищі зафіксували перевищення норми радіоактивності в повітрі у 100 разів, а в ґрунті – у 150. Почався процес дезактивації – змінили асфальтне й будівельне покриття, проклали новий водогін і газопровід, зрізали верхній шар землі, звели нові будинки. Поліське намагалися очистити мінімум тричі: щоразу рівень радіації падав, а потім збільшувався знову. Проте це не турбувало тодішню владу. Усіх, хто хотів виїхати звідти, ставили на спеціальний облік та проводили з ними бесіди. 12 тисяч людей були змушені жити в небезпечних умовах.

Читайте також: Невідома Полтавщина: п’ять місць, які варто відвідати

Після розпаду Радянського Союзу, у 1993 році Верховна Рада України ухвалила рішення про безумовне відселення жителів міста й виплату компенсації постраждалим. 1999 року Поліське викреслили з переліку населених пунктів. Але це не завадило лишитися в рідному селищі тим, хто не хотів виїжджати. Зараз там проживає близько десяти самоселів, чому вже навіть не суперечить адміністрація. В’їзд в Поліське суворо заборонений, але відкритий колишнім мешканцям у поминальні дні після Великодня.

Бакота

Українською Атлантидою називають затоплене село Хмельницької області. Вчені стверджують, що 550-450 мільйонів років тому на його території було море, оточене високими кам’яними скелями. З часом воно висохло, а на тому місці у 1240 році люди утворили невеличке село Бакота, що означає – бажане, прекрасне місце. Для його жителів воно й справді було таким – неймовірна природа, монастир, цілющі джерела, фруктові сади, а головне – спокій.

На основі порівняльних даних вчені визначили, що село було розміром близько 10 га з населенням приблизно дві з половиною тисячі чоловік. Ще в 60-х роках ХХ століття по селу почали поширюватися чутки про можливе його затоплення у зв’язку з будівництвом гідроелектростанції на Дністрі. А на початку 70-х його долю вирішено – ГЕС бути.

Бакота. Фото: Ігор Меліка

Переселення тривало вісім років. Спеціально створені бригади вирубували й спалювали дерева в долинах, переносили цвинтарі й контролювали процес виселення. Жорстокою умовою було те, що кожен господар мав сам зруйнувати свою хату й сад. Хто відмовлявся самотужки нищити те, що будував роками, не отримував 20% від компенсації, яку держава виплачувала переселенцям. А це становило тодішню річну зарплату.

Шість років тривало заповнення долини водою, яке розпочалося 1981 року. Саме тоді Бакоту зняли з обліку як неіснуюче село. Нині там водосховище довжиною 200 кілометрів, лиш вивіска “Бакота” на автобусній зупинці нагадує, що колись там був населений пункт.

Цукроварів

У Кіровоградській області в одному з міст життя зникло через припинення діяльності великого підприємства – найбільшого й найсучаснішого на той час в Україні цукрового заводу. Колись перспективне місто Цукроварів активно розвивалося й розбудовувалося, доки завод не закрили й з часом не розкрали на метал. Значне зменшення робочих місць посприяло тому, що люди виїхали.

Раніше там проживало більше шести тисяч осіб, зараз – близько сотні. Тут лишилися порожні багатоповерхівки з побитими вікнами й поіржавілими комунацікаціями. Будинки позбавили газу, води й опалення. Тому ті, хто все-таки там лишився, носять воду з криниці, а на зиму рубають дрова.

Вулиці й будівлі колишнього Цукроварова настільки лячні, що на його території навіть знімали фільм про Іловайську трагедію.

Нині місто Цукроварів неможливо знайти на мапі – його підпорядкували селу Липняжка. Тамтешні жителі неодноразово зверталися до влади з проханням відновити життя в Цукроварові й заселити в неприватизовані квартири переселенців зі Сходу, наприклад. Отримували лише відмови.

Барвинівка

У Чернігівській області розкинулося затишне село Барвинівка. На відміну від усіх вище згаданих, його не викреслили з атласу України. Проте селом-привидом його теж вважають, бо зареєстрований тут всього-на-всього один чоловік. І той нещодавно переїхав у сусідній Тростянець – там хоч медпункт і крамниця є.

У Барвинівці колись активно займалися бджільництвом, тут чи не в кожному подвір’ї була власна пасіка. Мед возили в місто на продаж – так і виживали.
З часом це стало неприбутковою справою, тому люди почали виїжджати в більш розвинуту місцевість у пошуках кращого життя. Замість садів тут зарості, замість доглянутих хат – розкидана цегла, замість гудіння бджіл – абсолютна тиша.

Цей список ще можна довго продовжувати, адже в Україні й донині занепадають міста й села. Усе більше людей намагаються виїхати зі своєї малої батьківщини ближче до “цивілізації”, за можливостями для саморозвитку, для того, щоб зберегти своє життя й здоров’я. Однак треба не тікати, а розвивати місце, де ти народився.

Серія “Цікава Україна”: