14 липня 1897 року народився Мирослав Ірчан – український поет, драматург, історик, журналіст. Він залишив по собі значну й різноманітну спадщину творів: вірші, повісті, новели, п’єси. Проте незакінченими лишилися великі романи, написані про робітників Америки – митець став жертвою більшовицького терору. Трагедія української літератури, винищеної в роки сталінського терору – величезна.
Дитинство Андрія Баб’юка (справжнє ім’я і прізвище поета) минало у селі П’ядики на Прикарпатті. Батьки були бідними, хлопчина став третім у сім’ї, після нього ще народжувалися брати і сестри. Жити було тяжко, грошей бракувало, навчання коштувало дорого, але батько говорив: “Я панам воду носитиму, а в школу вас пошлю”. Серед усіх дітей найбільше до знань тягнувся саме Андрій, і тато навчив малого читати у п’ятилітньому віці.
Батько стримав слово і відправив хлоп’я спочатку до сільської школи, потім до гімназії у Коломиї. Сюди Андрій ходив пішки, кожен день долаючи по п’ять кілометрів в один бік, іноді голодний, бо ж грошей на полуденки не завжди вистачало. Односельці, які не були вчені грамоті, приносили Андрію листи від своєї рідні з-за океану, просили прочитувати їх і відписувати відповіді. Саме тоді хлопчину захопили мрії про ту далеку “Гамерику” (так у селі називали Америку), скуту кригою Канаду і безмежний океан. Водночас, майбутній поет дізнавався про важку долю галицьких емігрантів.
Жива уява допомагала творити. З ранніх років з’явилися його перші вірші, коротенькі, але трагічного змісту – про недолю своїх співвітчизників за океаном. А в десять пробував писати драматичні твори, які декламував дорослим. Через рік закінчив п’єсу “Війт” і вже хотів відправити її на конкурс, але на поштову марку не вистачило однієї копійки, і твір залишився не побаченим.
Завдяки своїм старанням Андрій потрапив до Львівської вчительської семінарії, що у той час було неабияким досягненням для сільського хлопчини. Його юність прийшлася на буремні часи. Студіюючи, він вступив до товариства “Січ” – це військово-спортивне зібрання вплинуло на його долю.
З початком Першої світової війни товариство “Січ” стало ядром Легіону українських січових стрільців (УСС) у складі австро-угорської армії. В ті часи національна свідомість і патріотизм мали неабиякий розмах, і як пізніше зазначав поет: “Хто не йшов у стрільці, того вважали боягузом, недотепою, маминим синком, навіть зрадником українського народу”.
За два тижні стати стрільцями виявили бажання 28 тисяч осіб, причому не тільки юнаків, дівчата теж були у лавах добровольців. Тож і Андрій у 1914-му записався до загону стрільців і пройшов усі карпатські рейди як хорунжий, зв’язківець і документальний хронікер. Багато разів ризикував життям і був поранений.
Згодом юнак вступив до галицької радикальної партії, очільником якої був Іван Франко, і це стало вирішальним значенням у виборі.
Та й особисте життя Андрія було цікавим. Юнак був закоханий у доньку священника Ірину. Про їхнє кохання Роман Купчинський склав пісню:
Чи є в світі краща зірка, як моя кохана Ірка, Чи є в світі де царівна, щоб була така чарівна? Приспів: Гей, гей, Ірчик, Ірчик, личко в тебе як папірчик. Чи є в горах краща квітка, як Ірчанова сусідка? Чи є в раю де дзвіночок, як сусідчин голосочок? Приспів. Поцілує, як ангелик, затанцює, як метелик, Приголубить, як голубка, але тільки свого любка. Приспів. В неї коси золотисті, як на сонці води чисті, В неї устонька – коралі, і так далі, і так далі.
Саме від коханої Іринки Андрій візьме псевдонім “Ірчан”.
У 1918 році вийшла перша збірка новел “Сміх Нірвани”, ще під справжнім прізвищем. Підписуватися як Мирослав Ірчан почав трохи пізніше. Ця збірка викликала неабияке захоплення у читачів.
Ще через рік у Кам’янці-Подільському, куди поет потрапив разом із загоном стрільців, вийшла друга книга “Махно і махновці”, у якій зобразив визвольну боротьбу і роздуми про майбутнє України. Через декілька місяців розпочнеться справжнє пекло для багатьох людей.
Журналіст Вадим Джувага у статті “Мирослав Ірчан – січовий стрілець і радянський поет” пише:
“Баб’юк-Ірчан відбув разом з побратимами всі кола пекла війни. Служив в Українській Галицькій Армії (УГА), потім трохи у денікінців (що йому згадають) у складі Галицької бригади, після катастрофи денікінців у лютому 1920 року разом із бригадою перейшов на бік Червоної Армії”.
Доля розпорядилася так, що Баб’юк став більшовиком, навіть воювати довелося проти своїх бойових побратимів.
Разом у безодню більшовизму потрапив і Микола Хвильовий, який у майбутньому напише:
“Пришпилюю до грудей два банти: червоний і… жовто-блакитний. До того і після отого я ніяких значків не носив. Але тоді я горів, як і всі, хотів бути, так би мовити, українським більшовиком. З мене, звичайно, глузували, і я скинув обидва банти”.
У 1921-му в Умані червоноармійським театром була поставлена його п’єса “Бунтар”. Навесні Мирослав переїхав до Києва і рік пропрацював лектором, друкувався у часописі “Галицький комуніст” і “Семафор у майбутнє”. Того ж року одружився із чешкою Зденою Младієвською, у 1926 у пари народилася єдина донька.
Часи були важкими, працювати, а тим більше творити, було майже неможливо, а то й небезпечно, всюди було чигаюче око донощиків і безжальна цензура пропускала лише “благонадійні” твори.
У 1922 році Ірчан разом із дружиною виїхали до Праги. Проживши там рік, несподівано зазбиралися емігрувати до Канади. Дитячі мрії поета почали справджуватися, він мав можливість на власні очі побачити ті загадкові країни за безмежним океаном.
Мирослав захопився творчістю Джека Лондона. Завдяки йому зацікавився долею корінних жителів континенту – індіанцями. Його надзвичайно вразила доля цих людей. У своїй статті він написав про хитрих загарбників-окупантів британців і французів, які, скориставшись неосвіченістю “червоношкірих”, безсоромно грабували, споювали і врешті-решт відібрали території, які їм ніколи не належали.
У Канаді Мирослав Ірчан друкувався в українській пресі, редагував емігрантські українські журнали “Робітниця” і “Світ молоді”, став секретарем ним же створеної заокеанської філії спілки пролетарських письменників “Гарт”, яка існувала на материковій Україні.
У Вінніпезі виходять друком такі його твори: у 1923-му – “Безробітні”, “Дванадцять”, “Їх біль”, “Нежданий гість”, “Родина щіткарів” (інша назва – “Гази”); “Карпатська ніч” у 1924-му; “Радій” (інша назва – “Отрута”) у 1927 році. Друкує свої художні тексти Мирослав Ірчан і в Нью-Йорку: “Трагедія Першого травня” та “Фільми революції” у 1923-му.
У 1932-му Ірчан вирішив повернутися до України. Напередодні від’їзду каральні органи допитували своїх колег-комуністів про вірність Ірчана і про те, чи мав поет зв’язки з українськими письменниками, які вже були заарештовані. Приятелі радили Мирославу відмовитися від повернення на батьківщину, адже таке зацікавлення не було даремним і могло в собі таїти приховану загрозу. Та Ірчан був упевнений у своїй ідеологічній непогрішності.
Повернувшись до Харкова, поет очолив літературну організацію “Західна Україна”. Із головою поринув у творчість, але час він обрав непідходящий. Сталінський терор нищив усе проукраїнське, особливо творчу інтелігенцію. Заарештовували і розстрілювали тільки на основі підозри. Підшивали до справ вибиті під час тортур зізнання. Висилали сотнями і тисячами українців на смерть у табори, адже із заслання поверталися лише одиниці.
28 грудня 1933 року Мирослава Ірчана заарештували, звинувативши у буцімто контрреволюційній діяльності. Вирок – 10 років концтаборів у Соловках. Та й там поет не впав духом. Він під керівництвом Леся Курбаса, який перебував у тому ж таборі, брав участь у виставах. Ув’язнені українські митці своєю оптимістичною поведінкою наче намагалися сказати, що життя не закінчується навіть у тюрмі чи концтаборі.
Але 9 жовтня 1937 року справу Ірчана було переглянуто, новий вирок – розстріл, – виконано у сумнозвісному урочищі Сандармох 3 листопада. Твори поета вилучили із бібліотек, заборонили друкувати нові.
Мирослава Ірчана реабілітовано посмертно 3 квітня 1956 року. В Україні на честь письменника відкрито два пам’ятники – у рідному селі П’ядики та в Коломиї. Також на його батьківщині працює літературний музей імені Мирослава Ірчана.
Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні. Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля. І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її… І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде, віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви Iз твору Мирослава Iрчана "Спіть, хлопці, спіть"
Ілюстрація: Козацький хрест в урочищі Сандармох/day.kiev.ua
Раїса Сергієнко – полонила голосом, підкорювала майстерністю
Іван Сокульський: Тюрма – умовність, коли ти сам не є собі тюрма
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
