Його вважали головою київських неокласиків. Хоча менше за все він хотів бути лідером, учителем, організатором. Натомість він пропонував не організацію, а дружбу. Жодної групи, жодного диктату – саме спрагле пізнання (“тугі бібліофаги” – тобто пожирачі книг). Його не цікавили “мрійники без крил”, як він сам називав нездар, а в самого уява була крилатою.

26 квітня народився Микола Зеров – письменник, перекладач, видавець, літературний критик, учений-літературознавець. Він уславетнився як блискучий сонетист, а сонет вважається найскладнішою й найвищою формою поезії.

Народився Микола Зеров 1890 року в повітовому містечку Зінькові на Полтавщині. Батько був учителем, пізніше – інспектором народних шкіл. Мати походила з козацького роду Яреськів, які доводили своє дворянство. До речі, батьківщиною Яреськів була знаменита Диканька.

Навчався майбутній письменник у Зіньківській школі разом із Остапом Вишнею – тоді ще Павлом Губенком. У 1908-1914 роках – студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. Сьогодні це Київський національний університет імені Тараса Шевченка, що виплекав багато знаменитих імен: Андрія Лободу, Володимира Перетца, Віктора Петрова-Домонтовича, Дмитра Чижевського та інших.

Перші статті та рецензії Миколи Зерова були опубліковані ще 1912 року. Але ті, хто знали його в той період, казали, що він не прагнув слави й навіть не хотів викладати в університеті. 1914 року Зеров став за розподілом учителем історії в гімназії, а з 1917 року викладав латинську мову в Києві. Але цікавішим виявився період 1918-1920 рр., тому що тоді Микола Зеров викладав українознавство в Архітектурному інституті. Українознавство, або україністика, на той час була зовсім молодою наукою, і творили її, іноді самі того не підозрюючи, письменники та вчені. Наука про Україну… Треба було пояснювати, звідки і як усе постало, і доводити право українців на самовизначення.

Микола Зеров. Фото надане автором

Віктор Петров, який творив під псевдонімом Домонтович, так згадував цю епоху: “Поет стає ученим. Починалася ера вченої поезії. Поезія перетворювалася в науку. Поет ставав ученим. У поеті важко було б відокремити вченого й поета”. Українці почали досліджувати самі себе, пояснювати, чому література створилася саме так, а не інакше.

1923 р. видатний українець став відвідувати гурток друзів Георгія Нарбута. З цим художником Микола Зеров також познайомився й залишив невеличкі спогади про нього. Гурток називався “Наше минуле” і був дуже веселим, невимушеним. Тут розумілися на античності та козацькому бароко, фольклорі, малярстві, графіці. Отже, салонна атмосфера.

Цього ж року Микола Зеров одружується з Софією Лободою. Узагалі саме цей, 1920 рік, став переломним для вчителя й редактора, тому що він вирішив надати серйозну увагу науці. Зеров видав “Антологію римської поезії” та книгу “Нова українська поезія”, що стало подіями в тогочасному житті.

Але голодний Київ, який тоді наче вимер і нагадував середньовічне місто з усіма його “сюрпризами”, не міг прогодувати подружжя Зерових. Довелося переїхати до села Баришівка, яке Микола Зеров охрестив в романтичному латинському стилі – Болотяна Лукроза. Це було дуже схоже на Зерова – надати романтику або іронію звичайному явищу. Узагалі в нього було тонке почуття гумору. Наприклад, у листах він малював цибулю і троянду – “лук+роза”, зашифровуючи назву села. Або, коли у нього питали, як правильно наголошується прізвище – Зéров чи Зерóв (а над цим досі сперечаються!), – відповідав: “Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей”. Ті, хто його знали, казали, що Зеров не був педантом. Він терпіти не міг офіційщини, крикливих авторів, а цінував скромність і талант.

подружжя Зерових з сином Котиком_початок 30-х. Фото надане автором

У селі Зеров працював у соціально-економічній школі. Власне, робота врятувала йому життя. Саме в Баришів ці були написані вірші збірки “Калина”, яка вийшла 1924 р. У цьому селі Микола Зеров створив багато сонетів, блискучих перекладів, сатир, віршів-пародій. Про свої поезії сам Зеров казав дуже скромно: талановитим себе не вважав і писав, щоб збагатити українську мову новим синтаксисом, тобто розвинути її до високого щабля, якого вона була варта. Микола Зеров любив українську мову, але розумною любов’ю й тому допомагав їй розвинутися. А сьогодні ми переконуємося, що він був справжнім поетом. “Класична пластика, і контур строгий, / І логіки залізна течія – / Оце твоя, поезіє, дорога”.

Освіта й надалі знадобилася письменнику. 1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (КІНО; так звався тоді нинішній КНУ), викладав і в інших навчальних  закладах.

Це був час бурхливих дискусій. 1923 року неокласики заявили про себе – власне, тоді й з’явилася ця назва (але треба знати, що самі вони себе так не йменували). Микола Зеров зустрівся з Миколою Хвильовим (Фітільовим), який приїхав до Києва в складі харківської делегації групи “Гарт”. Виникає багато течій, спілок, груп… А неокласики відроджували елітарну літературу. Не забуваймо, що це було останнє покоління, яке закінчило класичну гімназію й тому знало давньогрецьку й латинську мови – ключ до справжньої освіти.

На думку Віктора Петрова, який приїжджав до Зерова в Баришівку, його знайомий не був ідеологом: “Метр, але не ідеолог. Бо метр і ідеолог – це не те саме”.

1924 р. дискусії тривають. Микола Зеров видає першу збірку своїх поезій під назвою “Камена”. Камена – це муза. Але муза в Зерова не була чужою. Це була освічена українська муза. Ще Горацій стверджував, що поет повинен мати освіту, щоб ясніше висловлювати свої думки. Зеров прищепив античні знання на український інтерес.

обкладинка збірки Миколи Зерова Камена_1924 рік.

Ще Микола Зеров видає велику книгу “Нове українське письменство” та монографію “Леся Українка”. Микола Зеров легко посилається на античні джерела, сучасні йому книги французькою мовою… Легкість стилю, уміння проникнути в саму сутність проблеми, злет фантазії – те ж саме ми бачимо в поезіях Зерова. Але сучасники дорікали йому тим, що він далекий від актуальних проблем (хоча це було не так), а видані ним праці про Пантелеймона Куліша, Лесю Українку, Володимира Винниченка та інших – уже минувшина. Насправді Микола Зеров досліджував не тільки “стару” літературу, але й модерну, коли в літературі з’явилося багато нових імен. Одні були талановитими, інші спливали й лускалися бульбашками на воді. Микола Зеров писав рецензії на збірки Олександра Олеся, Павла Тичини – поетів, без яких ми сьогодні не уявляємо своєї літератури.

Після літературної дискусії 1925-1928 рр. Микола Зеров зосередився на науці й перекладах. 1926 року офіційна влада звинуватила “неокласиків” в антипролетарських настроях. Цих поетів висміюють, обзивають, не сприймають, “продирають” у пресі. Але Микола Зеров працює. Він видає книги “До джерел” (1926), “Від Куліша до Винниченка” (1929).

Чому не любили Зерова? За знання і вимогливість. Дмитро Павличко – сам поет і перекладач – так висловився про Миколу Зерова: “…його ненастанна й тверда вимога до письменників – оволодівати світовими, передовсім європейськими, культурними багатствами й надбаннями, вносити в нову українську літературу не тільки тематичну, але й стильову, художню, глибинно-філософську новизну”.

З 1927 року Микола Зеров уже не міг видавати свої поезії: неокласики остаточно були оголошені “ворогами”. Залишається тільки наука. Але видавництва забороняються, 1931 року заарештовують Максима Рильського: Ольга Смольницька. Максим Рильський: поет, естет, універсала 1933-го застрелився Микола Хвильовий. Усе це не могло не вплинути на Миколу Зерова.

1934 року його несправедливо звільняють з університету. У Києві прокочується хвиля цькування українських митців. Розстріляні Григорій Косинка та Олекса Влизько. Умирає десятирічний син Миколи Зерова – Котик (Костик), такий обдарований, який подавав великі надії. Доводиться переїхати до Москви й певний час перекладати там античну літературу. Але саме в Москві 1935 року Миколу Зерова заарештували. За сфабрикованим звинуваченням у націоналістичному тероризмі. А 1937 року Микола Зеров був розстріляний в урочищі Сандармох у Карелії.

Сандармох – могила української інтелігенції. Софія Зерова до 1942 р. не знала, що овдовіла. Реабілітований Микола Зеров був 1958 р. – завдяки його учню, другу й наймолодшому колезі Максиму Рильському. Збереглися листи до Хрущова 1956 р., де вже маститий поет і перекладач наполегливо обіляв неокласиків і причетних до них, повертаючи їм добре ім’я. Добро, зроблене Зеровим Рильському, повернулося. А в 60-ті роки, під час “хрущовської відлиги”, уже смертельно хворий Максим Рильський наполягав, щоб видали зібрання творів Миколи Зерова – але тоді, уже готове до друку, воно не побачило світу. По-новому Зерова відкрили і стали перевидавати вже в 90-ті роки, публікують і зараз, проте нам ще далеко до розгадки феномена неокласиків.

Віктор Петров-Домонтович, Микола Зеров, Освальд Бурґгардт, Павло Филипович, Борис Якубський, Максим Рильський.

Микола Зеров залишив нам чудові подарунки: красиво видані талановиті вірші, глибокі літературні праці, переклади античних, польських, французьких та інших письменників. І – заклик бути освіченими й самостійно мислити. Елітарна література, до якої треба дотягнутися – а сучасна українська авдиторія й мусить відповідати цьому рівню.

Яким він був? “Однаково закоханий в античність, в українське бароко і французький парнасизм Леконта де Ліля й Ередіа… Людина оцінки, ґурман і естет, що вище над усе ставив мистецькі, естетичні цінності…”. Девізом Зерова стало: “Врода як добро, і добро як врода”. Пам’ятаймо це.