Видатний український вчений, професор харківського університету Микола Федорович Сумцов народився 18 квітня 1854 року. Його наукова спадщина, без перебільшення, становить золотий фонд української гуманітаристики.

Професор, член-кореспондент і академік трьох високих наукових установ (Санкт-Петербурзької, Української академії наук, Чеської академії наук і мистецтв), він своєю працею на ниві науки за далеко не сприятливих політичних умов того періоду утверджував право українського народу та його культури на окремішність існування, необхідність їх вивчення і узагальнення. Серед його поціновувачів свого часу були Ф. Вовк, М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов (попри всю критичність оцінювання), М. Міхновський, В. Петров, О. Пипін, О. Потебня, І. Франко та багато інших видатних українських і зарубіжних дослідників.

Чітка і послідовна громадянська та політична позиція, любов до всього українського – мови, культури, літератури, народу загалом, український патріотизм, висока внутрішня моральність, порядність та інтелігентність, іншими словами – все те, що так не вписувалося в радянський менталітет і спосіб життя, і спричинилося до того, що вже в радянський час на ім’я професора Сумцова було накладено негласне табу, його праці зберігались у спецфондах, не перевидавалися, і навіть посилатися на них інакше як з критикою – було заборонено.

В офіційному висновку на книгу “Українська культура” за ред. К. Гуслистого, С. Маслова, М. Рильського від 18 серпня 1947 р. Микола Сумцов разом із Борисом Грінченком, Федором Вовком, Дмитром Яворницьким, Дмитром Багалієм та іншими видатними дослідниками був визначений як “буржуазний діяч української культури з націоналістичними, антинауковими поглядами”. І це при тому, що власне політичною діяльністю Микола Сумцов ніколи особливо не займався, намагаючись залишатися на позиціях позапартійного освітянства і культурництва, хоча це йому не завжди вдавалося. В усіх своїх наукових працях, особливо з історії України та української культури, він виступав послідовним українським патріотом. Це був той час, коли саме Харків був духовною столицею українського національно-визвольного руху – в столиці Слобожанщини працювало багато українських вчених, які генерували ідею українського національного культурного відродження.

Літературознавство, етнографія, фольклористика, історія, педагогіка, мистецтвознавство, музеєзнавство, бібліографічні дослідження, історична фемінологія, історія повсякденності, регіоналістика, просопографія, бібліотечна справа  – перелік наукових дисциплін, у галузі яких працював Сумцов, можна продовжувати далі. Втім, наукову належність багатьох його праць ідентифікувати однозначно доволі складно. Вчений з масштабним баченням проблеми, енциклопедичними знаннями, він не міг і не писав «сухі» наукові статті. У його розвідках етнографія міцно перепліталася з історією краю,  фольклористикою, соціальною історією та історією побуту, мистецтвознавство – з етнографією, літературознавство – з народною поезію та історією, і все це подавалося в контексті історичного зрізу певної епохи з обов’язковим кроскультурним аналізом та використанням широкої джерельної бази.

Крім того, вільне володіння кількома іноземними мовами дало вченому унікальну як на той час, зокрема для Слобожанщини, можливість користуватися науковими здобутками європейських науковців, оцінювати і критикувати їхні наукові положення, вивчати методологію та методи наукового аналізу, цитувати в оригіналі зарубіжні видання, а отже – фактично вводити їх в широкий український науковий обіг, робити останні досягнення європейської гуманітарної науки доступними для інших українських дослідників.

Микола Сумцов. Фото надане автором

Микола Сумцов – один із небагатьох прогресивних учених, який стояв біля зародження українознавства як науки і окремої навчальної дисципліни. Ще 1910 р. у роботі “Малюнки з життя українського народного слова” він висунув ідею про назрілу необхідність створення і розвитку українознавства як комплексної наукової дисципліни. Навіть більше – укладаючи хрестоматію “Теми для студій над Шевченком”, Сумцов запропонував власну структуру українознавства як наукової дисципліни, яка би включала: природознавство; народознавство або фольклор; історію краю; соціально-економічний побут; громадську діяльність, особливо в межах освіти.

У багатьох питаннях він був першовідкривачем, науковим піонером – досліднику часто закидали, що він не стільки досліджує проблему, скільки порушує її, звертаючи на її важливість увагу інших вчених, своїх сучасників і наступників. У постановці багатьох наукових питань Сумцов працював на випередження – над порушеною ним цілою низкою проблем запекла наукова суперечка тривала не одне десятиліття. Доволі часто траплялося й таке, що в середині – другій половині минулого століття науковці, порушуючи певну проблему, в процесі своїх наукових пошуків з подивом дізнавалися, що вперше на неї звернув увагу майже століття тому Микола Сумцов, але вона не знайшла в його працях подальшого розвитку. Він лише окреслив її, виділив, і … перейшов до наступного питання. Фактично навіть через століття після публікації його статей та монографій науковці, аналізуючи історіографію конкретного питання, обов’язково посилаються на Сумцова.

Фактичне повернення імені Миколи Сумцова до широкого культурного і наукового загалу зумовлене загальною атмосферою українського відродження кінця 80-х – початку 90-х років. ХХ ст. і відбулося лише на початку дев’яностих років ХХ ст. За дев’ять років захищаються чотири (1991, 1993, 1997, 2000) кандидатські дисертації, присвячені вивченню, відповідно, літературознавчої, історичної, етнологічної, фольклористичної спадщини вченого.

Його прізвище вводиться у різні видання енциклопедичного та довідникового характеру (наприклад, “Пам’ятки історичної думки на Україні”, “Мала енциклопедія етнодержавознавства”, “Історія України: Документи…”), опубліковані у цих же 90-х роках.

З 1995 року на його батьківщині на базі Харківського історичного музею проводяться Сумцовські читання, приурочені до дня народження науковця – 18 квітня. Матеріали цих читань видаються мінімальним накладом і давно вже стали бібліографічною рідкістю. Сьогодні Харківський історичний музей носить ім’я його фактичного засновника – Миколи Федоровича Сумцова. Загалом же варто відзначити величезну сучасну подвижницьку працю харківських науковців (наприклад, Михайла Красикова) у питанні популяризації імені видатного земляка серед широкого загалу.

Сьогодні згадки про вченого можна віднайти не лише у наукових виданнях, а й у місцевих газетних статтях. Доволі цікавий факт: на сторінках кримської газети “Українське життя у Севастополі” згадується ім’я дослідника у публікації, присвяченій народним прикметам і віруванням у птахів. Навряд чи мешканці Кримського півострова, як і загалом населення в Україні, гарно обізнані з діяльністю харківського науковця, але те, що про нього знає не один кримський журналіст – однозначно. Загалом згадки про дослідника можна віднайти в найнесподіваніших ракурсах. Так, у статті “Завжди перемагає змій”, опублікованій на сторінках харківської газети “Главное в жизни города и области” у № 31-32 від 2 серпня 2008 р., місцеві журналісти, досліджуючи сучасну проблему алкоголізму в Україні загалом і на Харківщині зокрема, як історичну довідку наводять думки М. Сумцова про те, хто і як у давні часи гнав горілку.

Рівно 100 років тому, 1918 р., вийшла друком одна з головних праць Миколи Федоровича – монографія “Слобожане. Історико – етнографічна розвідка”. Вчений продовжив започатковану професором В. Шухевичем працю  етнорегіонального вивчення України і запропонував своє бачення: Слобожанщина, Галичина, Кубанщина, Поділля, Волинь, Київщина, Чернігівщина, Таврія. Як видно, воно цілком відповідає вимогам часу – врахувано нові області, що утворилися внаслідок загального розвитку історичного процесу в Україні. Публікуючи працю, вчений був переповнений емоціями та очікуванням нових можливостей для національного розвитку України, які відкривалися на той час. Його сподівання досить легко простежуються у наступних словах:

“Самий багатий, численний по людности край – Україна – був знищений гнобительством уряду, заборонами мови і школи, утисками; деморалізований у всіх верхніх верствах своєї людности призвичкою запобігати перед урядом; попсований зросійщеною школою – нижчою, середньою і вищою, пристосованими для того, щоб викорінити усяке національне місцеве почуття і всяку національну місцеву свідомість.

Очевидно, життя на Україні повинно піти іншим шляхом. В першу чергу треба звернутися до відродження і поширення національного українського почуття і свідомості”.

Минуло століття, але ці слова дослідника, на жаль, і досі не втратили своєї актуальності.

Не буде великим перебільшенням стверджувати, що основне наукове питання, над яким Микола Сумцов працював усе життя, це вивчення української національної соціокультурної ідентичності. Він досліджував її в усіх можливих на той час дискурсах: науковому, літературному, традиційно-побутовому, громадсько-суспільному тощо.

Використовуючи образне порівняння, Сумцова можна вважати до певної міри “культурним націоналістом” у тому смислі, який має на увазі Е. Сміт, досліджуючи роль інтелектуалів у зародженні початкової стадії націоналізму – “націоналізму як форми культури”.