Найяскравішими зірками Товариства пересувних художніх виставок вважають Василя Перова, Івана Крамського, Миколу Ґе, Івана Шишкіна, Архипа Куїнджі, Віктора Васнецова, Іллю Рєпіна. Серед цих гучних імен загубився не менш визначний митець – Микола Бодаревський. Свого часу він був одним із найкращих художників, а нині його ім’я забуте. Роботи цього митця прикрашають виставкові зали, серед них є і добре знані, ось тільки хто їх намалював – не пам’ятають. Можливо це трапилося через те, що Микола був досить скандальною персоною серед братів товариства. Його картини були надто життєрадісними, а полотна в стилі ню взагалі йшли врозріз із ідеями Передвижників.

Микола народився 6 грудня 1850 року в Одесі. Батьки, хоч і належали до дворянства, були небагатими. Змалку син Бодаревських виявляв неабиякий хист до малювання, а тому його віддали до рисувальної школи. У 18 років Микола вступив до Петербурзької Академії мистецтв. Під час навчання був одним із найкращих студентів. За свої роботи отримував золоті та срібні відзнаки. У 1875-му отримав звання класного художника першого ступеня. Пізніше Бодаревський приєднався до передвижників, експонував свої картини на пересувних виставках, а з 1884 року став офіційним членом цього товариства.

Художній діапазон митця був широкий. Він із легкістю писав полотна історичної та релігійної тематики, пейзажі, портрети, а також салонні, жанрові сценки та пікантні ню. За це колеги вважали Миколу нерозбірливим, мовляв, він лише поверхнево володіє техніками й не відточує майстерність одного напрямку.

Також Бодаревському діставалося за тематику його зображень. Зокрема передвижники переносили на полотна важке й безрадісне життя селянства, у такий спосіб намагалися показати справжнє буття людей. А на картинах Миколи селяни були “аж надто задоволені” життям – вони співали, танцювали, діти ж, змальовані біля моря, не викликали почуття жалю.

На свій захист митець постійно говорив, що в Україні багато красивих дітей, і йому хочеться переносити на полотна правдиві образи, такі, які він бачив на власні очі. Якби писав інакше, то обманював не тільки себе, а й інших. Хоча колеги й визнавали, що тематика таких робіт в цілому збігається з ідеєю передвижництва, страшно критикували художника за відсутність соціальної гостроти.

Коли ж Микола написав дві картини “Дівчинка з кішкою” і “Дівчина з квіткою”, його звинуватили у вульгарності, а це був смертний гріх для передвижника. Цією “кішкою” Бодаревський підписав собі “вирок”. Передвижники не терпіли його, але за статутом не могли виключити зі свого середовища, оскільки злочинів він все ж не здійснював. Тільки коли презентував картини, які вважалися порнографічними, товариші протестували та прибирали їх із виставки. До речі, ці “порнографічні картини” досить скромні як для сьогодення ню. Чимало художників як тоді, так і зараз пишуть такі полотна, Бодаревський не був винятком і створив кілька робіт.

Але критика не припинялася. Тепер художника звинувачували в тому, що він аж занадто “прикрашає” портрети. Хоча це було не зовсім так. Портрет Олександри Федорівни (дружини царя Миколи II) був далеким від прикрашання. Митець зобразив її хоч і величною, проте не приховував ні її втомлений погляд, ні перші сліди в’янення. Те саме стосується портретів й інших дам, які на полотнах колег були привабливішими, ніж на портретах Бодаревського.

На початку ХХ століття Бодаревський був дуже популярним художником. Його картини багаторазово відтворювалися на естампах і листівках, він постійно отримував приватні замовлення, у 1908 році став членом Імператорської Академії мистецтв. Попри те, що багато передвижники хотіли б вказати йому на двері свого товариства, Бодаревський так і не порвав із ними, залишаючись там і своїм, і чужим водночас.

Окрім того, Миколі Бодаревському доручили художнє оформлення Великої зали Московської консерваторії. Написані ним портрети найвидатніших композиторів прикрашали консерваторію Чайковського. Але в радянські часи роботи митця були вирізані з рам і замінені іншими. Лише на початку 1990 років вдалося віднайти кілька портретів Бодаревського. Доля інших робіт і нині невідома.

Після буремних подій 1917 року художник повернувся до рідної Одеси. Там він продовжив писати картини. Але в 1921-му життя художника обірвалася. Його поховали на Першому міському кладовищі. У 1934 році кладовище закрили, а за рік – зрівняли із землею разом із церквою Всіх Святих, і влаштували над ним парк культури та відпочинку імені Леніна. Могилу художника, як і багатьох видатних митців, які віднайшли свій вічний спокій на цьому цвинтарі, втрачено.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram