Михайло Горинь – відомий український правозахисник, дисидент, борець за свободу і незалежність України, за права особистості й громадянина. Один із тих, хто мав мужність протистояти цілій системі державного примусу, залякувань, тюрем, концтаборів.

Михайло з’явився на світ 17 червня 1930-го в селі Кнісело (нині Жидачівського району Львівської області). У той період Східна Галичина була окупована Польщею. Батько, Микола Горинь, очолював місцевий осередок “Просвіти” і був активістом Організації українських націоналістів, тому неодноразово потрапляв за ґрати. Мати, Стефанія Грек, також була учасницею українського визвольного руху.

Внизу: Мати Стефанія, брат Микола, батько Микола. Вгорі: Михайло та Богдан
Михайло Горинь
Михайло Горинь у молодості

Наприкінці Другої світової війни, коли радянські війська зайняли захід України, родина Горинів була заарештована спецслужбами. Їх планували виселити до Сибіру за співпрацю з ОУН. Але Гориням вдалося втекти й оселитися в Ходорові на Жидачівщині, уникнувши примусового вступу до колгоспу.

Протягом 1949-1954 років Михайло Горинь навчався у Львівському університеті. За рік до закінчення закладу його виключили за те, що відмовився вступити до комсомолу. Але Михайлові вдалося відновитися. Проте мало хто в стінах університету знав про його таємну діяльність: він продовжував підтримувати контакти з ОУН, виготовляв і поширював антирадянські листівки.

Михайло Горинь
Михайло Горинь та В’ячеслав Чорновіл, кінець 1980-х
Іван Драч, Михайло Горинь, Дмитро Павличко, 1989

Після університету Михайло вчителював у школах Дрогобиччини, викладаючи українську мову і літературу, психологію, логіку. Від початку 1960-х – на науковій роботі, писав кандидатську дисертацію з психології праці, склав іспити на кандидатський мінімум. У цей період він познайомився із новим поколінням української прогресивної інтелігенції – шістдесятниками, серед яких були Дмитро Павличко, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний. Одружився з Ольгою Мацелюх, у подружжя народилися донька Оксана та син Тарас.

Михайло Горинь активно займався створенням і розповсюдженням самвидавчих праць, що й стало підставою для першого арешту. Він стався 1965 року, одразу після приходу до влади в СРСР Леоніда Брежнєва і початку нової хвилі переслідувань української інтелігенції. Михайла засудили до шести років таборів суворого режиму за “антирадянську агітацію і пропаганду”. Покарання відбував у далекій Мордовії. Однак і там знайшов можливості для антирадянської діяльності – вів бесіди із в’язнями, поширював серед них самвидавчу літературу, а також передавав на волю списки ув’язнених та правду про тяжкі умови їхнього утримання. Тому 1967 року Михайла забрали з таборів та ізолювали у Володимирському централі.

Михайло Горинь, Левко Лук’яненко та В’ячеслав Чорновіл

Після звільнення в 1971 році Михайло Горинь не мав жодної змоги працювати за фахом і навіть мешкати у Львові. Довелося влаштуватися кочегаром, згодом машиністом на будівництві хімічного комбінату. Тільки наприкінці 1970-х він знайшов роботу психолога на заводі “Кінескоп”. Попри всі життєві труднощі й негаразди, своєї боротьби не полишив – підтримував зв’язок із Українською Гельсінкською групою, видавав її “Бюлетень”, допомагав чим міг родинам інших політичних в’язнів.

Наприкінці 1981 року Михайла Гориня знову заарештували. Для цього кадебісти підкинули йому в оселю фальшиві документи, які потім були використані як доказ на суді. Вирок – 10 років таборів особливо суворого режиму, а на додачу – 5 років заслання. На знак протесту Михайло почав голодування, під час якого переніс серцевий напад.

У таборах Горинь тяжко хворів. Гіпертонія, аритмія, запалення нирок, два інфаркти. Тільки у період Перебудови, 1987 року, його достроково звільнили, але реабілітували аж у 1990-му. Після виходу на свободу стан здоров’я Михайла був дуже тяжкий. Але молодший брат Богдан згадував:

“Михайла рятувала його велика віра в те, що тільки боротьба може дати свободу, що бездіяльність не дасть Україні жодних можливостей вийти із того підневільного стану. І тому людям треба йти на жертву і вірити, що жертовний шлях – це той шлях, який не пропаде марно”.

Розпад Радянського Союзу і відновлення незалежності України дали Михайлові Гориню наснагу для подальшої громадсько-політичної діяльності. Він став одним із провідних учасників Народного Руху України, близьким колегою В’ячеслава Чорновола, головою Української республіканської партії. Протягом 1990-1994 років – народний депутат України І скликання від Залізничного виборчого округу міста Львова.

Меморіальна таблиця Михайлові Гориню на вул. Шептицьких, 33 у Львові. Фото: Alkom-lviv/CC BY-SA 3.0
Надгробок Михайла Гориня на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові. Фото: СергійС/CC BY-SA 4.0

Саме Горинь був організатором всеукраїнського “ланцюга єднання” в січні 1990-го та масового відзначення 500-ліття українського козацтва у серпні 1990-го. Багато робив для зміцнення Української держави, її соборності. Зокрема, йому також належить ідея організації екскурсійних поїздок школярів на канікулах: галичан – на Донбас, а дітей з Луганщини й Донеччини – на захід України. Збірки спогадів і публіцистики Гориня видані в Україні під назвами “Листи з-за ґрат” і “Запалити свічу”.

Михайло Горинь пішов із життя 13 січня 2013 року. Похований у Львові на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

Зиновій Книш – “Нестор-літописець” ОУН

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram