Нормальна реакція на таке запитання – гнів, агресія, але трапився в моєму житті випадок, про який розповім трохи згодом. Жахлива трагедія, що не має повторитися, геноцид українського народу, злочин проти людяності – сьогодні повторюватимуть і повторюватимуть щороку в цей день. Від повторювання, на жаль, уроки нашої трагічної історії не засвоюватимуться краще. Політики повторюють одні й ті самі промови мало не за минулорічними папірцями, ніхто не заперечує трагічності дати. Завтра забудуть, як забувають те, що Голодомор тривав не один день 23 (чи якогось там) листопада, цей процес був довгим і тягнувся місяцями. Наслідки його тягнуться не одне покоління.

Моя шкільна вчителька української мови та літератури (у Криму 1980-х) до слова на уроках іноді розповідала про те, що було парне число, існувала літера “ґ”, а потім додавала, що це скасували в 33-му році й замовкала, ніби ставлячи три крапки, оскільки всі мали розуміти та мусили здогадуватися про все самі.

Українці пам’ятали про цю найчорнішу сторінку минулого, але відбилася в пам’яті вона ніби якесь жахливе стихійне лихо, на яке не могло бути ради. Слово “Голодомор” увійшло у вжиток тут лише в роки перебудови, до того казали інакше: “голодовка”. Заперечувати факт голоду 1933 року не змогла б жодна тоталітарна влада, якою б вона не була та який пропагандистський апарат не застосовувала. Тому за радянських часів вдавалися до викривлень, применшування масштабів, уникання саме українського аспекту трагедії.

Навіть у сучасній Росії прийнято рішення вшановувати пам’ять жертв, щоправда не геноциду, а лише голоду. Там ще й історики дисертації захищають на тому, що доводять, ніби загинуло від Голоду-33 від мільйону до двох мільйонів радянських громадян. Всього лише. Пусте, мільйон туди, мільйон сюди – баби ще наплодять.

Навіть у листопаді 1991-го, 28 років тому, коли Верховна Рада Російської Федерації прийняла звернення до українського народу з закликом голосувати на референдумі 1 грудня проти незалежності України, чи не головним аргументом наводилося те, що всі репресії, голодомори, депортації – були спільними для росіян і українців. Мовляв, “нас барин тоже сек, но мы ж терпели”. Горе-аргумент не спрацював, як нам відомо. Тому що кожен, хто голосував “за”, мав власні рахунки, у кожного в родині була й особиста трагедія, пов’язана з Голодомором.

Мій дід, родом з Горлівки, що на Донбасі, вчився у Києві в університеті, був комсомольцем і кандидатом в члени КП(б)У – але то лише до 1933 року. Тоді він позбувся всього – виключили з ЛКСМУ, з кандидатства у члени партії, з університету та закрили перспективу кар’єри. Через що так сталося, він так і не розповів, як не розповів і про причини того, що своїх дітей він віддав до україномовної школи. Єдиної в місті, між іншим. Все подальше життя дід пропрацював токарем на заводі, мав шістьох дітей. Любив читати, займався самоосвітою. Практично не згадував про той час, що не означає, ніби він забув бачене.

Вигадати анекдот про Голодомор неможливо, але з французької слово анекдот і означає саме розповідь про невигаданий випадок. Вигадати неможливо, але життя підкидає таке, що вигадати нереально.

Вже у дев’яності в Кримському селі (на 67% російському, за переписом 1989 року) у якійсь черзі я чую від однієї сільської літньої жінки таку тираду російською мовою: “Ведь они обманывают на счет Голодомора, не было никакого голода. Ну я же, хоть и маленькая была – всё помню. Да, был неурожай. Но государство раздавало крестьянам зерно”. Жодні мої заперечення не сприймалися через вікову різницю: “Нет, ты ничего не знаєш, только повторяешь за ними”.

І тоді я додумався спитати, де ж вона жила. На що отримав відповідь: “В Ивановской области”. На цьому все і прояснилося. Тобто в 1933-му “государство” безкоштовно роздавало “крестьянам” Нечорнозем’я хліб, відібраний у селян України.

У кожного своя “Правда” і це не дивує, дивує інше: як так сталося, що селяни хліб свій насущний, власноруч зібраний, просто так і віддали?

Сьогодні нам кажуть, що вся причина в бездержавності, що в 1933-му українці не мали власної державності, і з того всі біди: Чорнобиль, війна, Голодомор, зросійщення, духовна деградація.

Ніби зараз, після 28 років державності нема війни, не плануються до побудови нові чорнобилі, скрізь панує мова й віра, а від соціального міністра попереднього уряду ми не чули, що українці “забагато їдять”.

Чим кращі сучасні пропозиції народу “затягнути паски” від більшовицьких гасел: “Все збіжжя, до останньої зернини, здати державі”? Чим кращі обіцянки комуністичного “світлого майбутнього” і гасло “наша мета – комунізм” за “наша мета – євроінтеграція”, якщо врешті все зводиться до “ще трохи потерпіти”?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram