Марко Федорович Полторацький – син українського козака. Завдяки своєму прекрасному голосу він потрапив до Імператорського хору й Італійської опери, а імператриця Катерина II присвоїла йому чин дійсного статського радника з титулом “Високоповажний”.

Марко народився 28 квітня 1729 року у місті Сосниця Чернігівського полку гетьманщини. Батько Федір Полторацький був козаком, а потім став священником православної церкви. Змалку хлопчина вирізнявся серед однолітків допитливим і жвавим розумом. Тому по досягненні шкільного віку його відправили до Чернігова в “латинську школу”, де Марко провчився чотири роки. Далі була Києво-Могилянська академія. Окрім здібностей до навчання, хлопчина мав чудовий голос. Студіюючи в академії він співав у церковному хорі. У 1744 році голос юнака почув Олексій Розумовський, він саме супроводжував імператрицю Єлизавету Петрівну, яка мандрувала Україною. Історія повторилася, Розумовський, як колись його самого, забрав Полторацького із собою до Петербурга.

Спочатку граф влаштував Марка на навчання до Придворного хору. П’ять років юнак відкривав для себе секрети співочої майстерності. Зрештою, його голос почули оперні знаменитості Петербурга. Українець став першим в Російський імперії артистом, якого запросили співати в трупі італійської опери в Петербурзі. Його дебют відбувся 1750 року в опері “Беллерофонт” італійського композитора Франческо Араї. Він виконав партію полководця Аталанта. Після прем’єри критики у Санкт-Петербурзьких відомостях писали:

“Актриси, актори та Марко Портурацкій (Полторацький взяв собі такий псевдонім, – прим.) заслужили велику похвалу. Портурацкому, природному малоросу, який вперше вийшов на театральну сцену, кожен дивувався, і по справедливості сказати можна, що не поступається він найкращим італійським акторам”.

Марко удосконалював вокальну майстерність в Італії у кращих педагогів, співпрацював з італійськими композиторами Джузеппе Сарті, Бальдассаре Ґалуппі. Сам також створив кілька музичних творів. Загалом кар’єра Полторацького як оперного співака тривала 20 років – до 1770-го.

У 1753 році Єлизавета Петрівна призначили Марка Федоровича регентом хору. Прихильно до Полторацького ставилася не лише донька Петра, нова імператриця Катерина II у 1763-му призначила співака директором придворного хору, і відтоді хор став іменуватися Імператорською придворною капелою, а ще жалувала йому дворянство і чин дійсного статського радника (прирівнювався до категорії вищих державних чинів (4-го класу) і відповідав армійському “генерал-майору” або придворному “камергеру”).

Онука Полторацьких Анна Керн

Не забував співак і Батьківщини, навідувався в рідну Сосницю. У 1756-му збудував там церкву. Та якось блискавиця влучила в бані й зруйнувала споруду. Довго стояв храм без даху. Пізніше церкву відреставрувала друга дружина співака.

За час керівництва Придворної капелою Полторацький сприяв розквіту цього талановитого колективу. Марк Федорович був чудовим диригентом і педагогом. Його учнями були Максим Березовський і Дмитро Бортнянський – майстри хорового письма, творці нового класичного типу хорового концерту Російської Імперії.

Дружина Полторацького Агафоклея

Полторацький був одружений на Агафоклеї Олександрівні Шишковій. Це був його другий шлюб. Перша дружина Ганна, дочка заможних купців Шемякіних рано відійшла у засвіти. Тож Марко Федорович, 34-річний удівець посватався до 15-літньої дівчини. Попри ніжний вік доньки, батьки шлюб благословили, партія була досить вигідна, адже окрім прізвища Шишкових великих статків вони не мали. Онука Полторацьких, в заміжжі Анна Керн (та сама Керн, якій Пушкін присвятив вірш “Я пам’ятаю мить чудову”) писала:

“Бабуся моя Агафоклея Олександрівна була чудова жінка. Вона походила з роду Шишкових. Вийшла заміж дуже рано, коли ще грала в ляльки, за Марка Федоровича Полторацького – дуже красивого й доброго чоловіка, прекрасне обличчя якого дотепер дивиться на мене з портрета написаного Боровиковським. Коли до них у дім приїхав Марко Федорович, то няня Агафоклеї Олександрівни увійшла до неї і сказала: “Дитинко, піди – наречений приїхав!” Незабаром після цього було весілля. Її видали заміж, зрозуміло, без любові, за бажанням батьків. У шлюбі вона народила 22 діток. Всі вони були добре виховані, дуже привітні, ввічливі. Вона була красуня, і хоча не вміла ні читати, ні писати, але була розумна”.

Попри свою неписемність жінка виявилася із залізним характером і надзвичайною діловитістю. Маючи невелике господарство, зуміла примножити й розширити. Зрештою Полторацькі вже володіли чотирма тисячами душ, що міцно закріпило їх у вищому світі. Окрім того вона завела гуральні та інші заводи, що дозволяли тримати на відкуп майже всю Тверську губернію.

Маєток Грузини. Сучасний вигляд. Фото: Анатолій Максимов/CC BY-SA 4.0

Їхня садиба Грузини була однією з найбагатших садиб Тверській губернії. Тут Марк Федорович приймав Єлизавету Петрівну, а влітку 1785 року – Катерину II. У своїх спогадах Анна Петрівна Керн пише, що її бабуся жила “в чудовому палаці, побудованому Растреллі, спала у кімнаті оздобленою “під рожевий мармур”. Тут був і пейзажний парк із системою озер, і річка чудово вписана в парковий ансамбль. Окрім того у садибі були й власні млини, гребля, кузня, полотняна фабрика, навіть власна лікарня була. Марко Полторацький, як справжній український ґазда, дуже любив господарювати у маєтку. На відміну від своєї дружини з кріпаків не знущався, хатню прислугу не ганяв.

24 квітня 1795 року Марко Полторацький відійшов у засвіти. Похований із почестями на Лазаревському цвинтарі Олександро-Невської лаври у Петербурзі.