Марія Струтинська – одна з найактивніших учасниць українського жіночого руху в Галичині, а ще письменниця та журналістка. Вона разом із іншими жінками заснувала найбільшу жіночу організацію “Союз українок”, а також ініціювала створення журналу “Нова хата”, який конкурував із відомими польськими часописами.

Марія (уроджена Навроцька) народилася 9 вересня 1897 року на Львівщині в родині місцевого пароха. Освіту здобувала в учительській семінарії у Станіславові (нині Івано-Франківськ), потім студіювала в Українському таємному університеті (український нелегальний вищий навчальний заклад у Львові).

Навчання Марія поєднувала з активним громадським життям, була членкинею “Пласту”, долучилася до жіночого руху. У серпні 1919 року Марія разом із Бланкою Баран та Іванною Одриною організували зустріч жінок Наддніпрянщини та Галичини. Сходини провели у Кам’янці-Подільському, де і проголосили заснування “Союзу українок”. Головна мета товариства – жіноча освіта, гігієна, рівноправність у праці, зміцнення національної свідомості. Цей союз ставив за ціль виховати новий тип українки.

Читайте також: Емансиповані українки. Як наші жінки боролися за місце під сонцем

Із 1922 року в західноукраїнській періодиці почали з’являтися перші публікації Марії – вірші, нариси, оповідання та статті. За три роки на полицях галицьких видань з’явився ілюстрований місячник “Нова хата”. На шпальтах жіночого журналу красувалися світлини артисток, художниць та моделей. Також у ньому були розділи, присвячені модним новинкам в одязі й аксесуарах, зображувалися проєкти хатнього інтер’єру. З часописом співпрацювали й лікарі, зокрема гінекологиня Софія Парфанова та дерматолог Євген Дурделло, які давали медичні та косметичні поради читачкам. Там розміщували свої дописи й відомі громадсько-культурні діячі, митці, мистецькі критики, письменники та літературознавці. Марія була однією з найактивніших засновниць цього видання, який називали “журнал для інтеліґентного жіноцтва”.

Починаючи з 1937-го Марія працювала редакторкою жіночого видання “Українка”, потім була співредакторкою журналу “Наші дні”. У той період вона познайомилася з визначним українським громадсько-політичним діячем та відомим журналістом Михайлом Струтинським. Невдовзі пара взяла шлюб.

Новоспечене подружжя з головою поринуло в громадське життя. Ця робота стала сенсом їхнього життя. Вони наполегливо збирали інформацію, працювали навіть уночі, у своїх публікаціях доносили точку зору читачів, щоб морально підтримати народ, який потерпав у неволі. А потерпали тоді всі українці, не залежно від того де жили – з одного боку поляки, з іншого – більшовики.

Коли розпочалася Друга світова війна, 17 вересня до Львова вдерлися радянські “визволителі”, замінивши одне ярмо на інше. З перших днів вони стали наводити кривавий лад у “своїй оселі”. Нищили все – населення, культуру, традиції. Чимало видатних діячів замордували в більшовицьких тюрмах. На початку літа 1941-го заґратували й Михайла Струтинського. Години тягнулися нескінченно, допити, тортури. Марія намагалася передати чоловікові до каземату хоч кусень хліба, бо знала, що в’язнів часто морять голодом. Михайло, попри катування, тримався мужньо, виступав проти більшовицької безчинності, й не відступав від своїх поглядів.

“Забравши з хати арештованого, НКВД запечатувало всі, окрім одної, кімнати. До цих кімнат спроваджувалися енкаведисти з сім’ями. Займали їх, річ ясна, разом з меблями, постіллю й усім, що було там у хвилині арешту. Все це вважали своєю незаперечною власністю. Вони обкрадали нас і в нашій кімнаті, не зважаючи на те, що ми завжди замикали її на ключ”, – згадувала Марія про ті страшні часи.

Після початку німецько-радянської війни більшовики поспіхом залишали західні українські землі. Свій відступ вони вимостили трупами в’язнів. Тисячі розстріляних, тюрми залиті кров’ю, винні чи не винні, байдуже, просто непотрібні, а значить – смерть. Серед тих нещасних був і Струтинський.

“Коли 30 червня, з приходом до Львова німецьких військ, ми розбили львівські тюрми та увійшли в їхні брами, ми застали в них замість наших найдорожчих великі могили на подвір’ї та повні трупів підвали<…> Пусті в’язничні корпуси відкрили нам увесь жах життя в’язнів”, – писала Струтинська.

На зміну більшовикам прийшли нові окупанти-визволителі – німці. Овдовіла Марія деякий час працювала у школі та Літературному музеї Івана Франка. Під псевдонімами Віра Марська та М. Терен дописувала в різні періодичні видання. Найвідомішим твором того періоду письменниці стала повість “Буря над Львовом”. Авторка описала в ньому соціально-політичне життя довоєнного міста.

Коли радянські війська знову підходили до Львова, люди стрімголов тікати, залишаючи домівки та майно. Кривава рана від “братів” ще була надто свіжою. Не забулися страхіття терору та тисячі вбитих. Щоб знову не потрапити під захист більшовицького чобота, українці готові були бігти світ за очі. Тікала і Марія.

Їй вдалося через табори переміщених осіб в Німеччині виїхати до США. У 1949-му вона оселилася у Філадельфії. У цьому штаті була досить велика українська діаспора. Струтинська одразу ж долучилася до праці. З-під її пера виходили дописи до різних журналів, як місцевих так і діаспорянських. Також співпрацювала з жіночими товариствами. У 1964-му вийшла збірка оповідань “Помилка д-ра Варецького” та спогади “Година в парку”. У 1970-х опубліковано “Далеке зблизька” та п’єса “Американка”.

6 травня 1984 року Марія Струтинська відійшла у засвіти. Її поховали на українському цвинтарі Фокс-Чейз у Філадельфії.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram