Марічка Квач. “Недоукраїнці”, або як це бути переселенцем із Донбасу

Донбас - це Україна / forum-ukraina.net

Червень 2012. Донецьк. “Вітаємо у Донецьку, в одному з найдивовижніших міст України”, – із гордістю казала я кожному іноземцю, який приїхав на Євро-2012. Тоді в мене була важлива місія — зустрічати футбольних фанатів у Донецькому аеропорту та відповідати на всі їхні запитання. Я тоді ненавиділа той аеропорт через постійний головний біль від запаху свіжої фарби і навіть не здогадувалась, як незабаром все може змінитись.

Червень 2014. Київ. “Доню, не хвилюйся, з нами все добре. Так, стріляють…несильно, але не переймайся, все нормально. До речі, це диво, що ти встигла виїхати – вчора розбомбили вокзал. І ще, вибач, але ми не приїдемо, сама розумієш, як ми кинемо своїх батьків? Але незабаром все закінчиться, і ти повернешся”, – якось невпевнено сказала мати. Я чула в мокру від сліз слухавку, як сильно стріляли у моєму рідному місті, а серцем відчувала, що батьків я побачу вже не скоро.

Серпень 2014. Дніпро. “Студентка? Міжнародні відносини? Тож ви маєте знати іноземні мови!Англійська та французька? Прекрасно, ви влаштовані на роботу, починати можете завтра. Фартух отримаєте також завтра. Як користуватись посудомийною машиною пояснить ваша напарниця. Прийдете на годину раніше, приберіть залу, вивчіть меню та починайте працювати”, – суворо наказала мені білявка-адміністратор піцерії. Я була на сьомому небі від того, що мене взяли на роботу. А труднощів не боялась, тим більше, що “війна” вдома мала закінчитись через пару місяців, а поки й потерпіти можна.

Лютий 2015. Вінниця. “Як це не вдалось знайти квартиру? Ми ж дві дівчини,студентки, приїхали навчатись до свого університету. Яка різниця, що ми з Донецька? НІ!!!Немає в нас зброї. Це не смішно. Прошу, зателефонуйте, якщо щось знайдете. Дякую”, – в серцях кинула я слухавку. Вже майже рік, як почалась війна, а ситуація все більш нагадує абсурд. Більшість людей не сприймає нас нормальними. І все через напис в українському (!) паспорті в графі про місто народження. Люди, схаменіться, ми з перших днів зробили свій вибір, не відштовхуйте нас!!Ми всім серцем любимо свою країну, але як складно любити її мешканців після жартів про зброю.

Червень 2016. Львів. Обожнюю це місто за неймовірну атмосферу, що зігріває душу. Але…
“Ні, ти не ображайся, ти дуже крута дівчина, ти молодець, але ми не вважаємо донецьких українцями. Не те, щоб..просто..ви НЕДОукраїнці, ви ніколи не любили Україну, ніколи від народження не говорили українською мовою. Але не всі,звичайно, ти нормальна”, – намагався виправити ситуацію мій знайомий львів’янин. Ох, милий друже, я розумію, що ти не хотів мене образити, але твої слова вразили до глибини душі. Я ще раз переконалась, що ставлення до “донецьких” ми ніколи не змінимо. Можливо в особистих стосунках ми можемо вирвати цей стереотип, але лише по відношенню до конкретної людини. “Недоукраїнці”, а це як?

Грудень 2016. Київ. “Добрий день, мені сподобався цей смартфон, чи можу я взяти його у розстрочку?”, – запитала я у ввічливого консультанта, протягуючи свій паспорт. І поки він виконував всі необхідні процедури, я вже точно була впевнена, що на дзвінок телефону я поставлю щось із репертуару або “Бумбоксу” або “Океану Ельзи”. “Вибачте, – перебив мої думки працівник магазину, – Але вам відмовили у кредиті”. На запитання щодо причини відмови, він лише опустив очі та тихо відповів: “Донецька прописка”.

Січень 2017. Київ. Скільки часу пройшло з початку АТО, близько двох мільйонів українців покинули свої оселі заради Батьківщини. Майже три роки держава не визначила на законодавчому рівні наш статус та права. Ми не можемо взяти кредит, ми не маємо права голосувати, повинні реєструватись і отримувати довідки, які ніби-то вказують, що ми насправді є українці. До речі, у мене не має такої довідки, і отримувати її не збираюсь. Я маю паспорт громадянина України, і цього достатньо.

Мені пощастило, я знайшла роботу і знімаю житло. А є люди, які в силу обставин не можуть працювати, як їм бути? Я знаю, що частина переселенців розчаровано повертається на окуповані території, Україна просто не змогла захистити їх, прийняти та підтримати. Ці люди вимушені жити разом з ворогом поза їхнім бажанням.
Шановні посадовці, дайте нам вільно жити в рідній країні. Виникає думка, що нас просто “кинули”. Встаньте на наш бік, і ви побачите, з якою віддачею справжні патріоти працюватимуть і житимуть заради українських інтересів.