Ще влітку 2019 року мене запросили виступити на фестивалі “Ірпінський Парнас”. Цей щорічний мистецький захід збирає поетів, бардів, творчих особистостей із усіх усюд. Локація фестивалю – Парк письменників у Ірпені. У Києві такого парку, на жаль, немає.

Окрім того, у межах дводенного фестивалю можна було пожити в будиночках, де творили історію української літератури її класики: Максим Рильський, Олександр Довженко, Олесь Гончар, Євген Гуцало та багато-багато інших гучних імен.

Того разу на фестивалі “Ірпінський Парнас” ми розділилися. Нашу секцію поетів судило суворе журі, справжні зубри сучасної української літератури: поет і лавреат Шевченківської премії Анатолій Кичинський, автор багатьох відомих пісень української естради Сергій Лазо, відомий поет і лавреат численних премій – імені Володимира Винниченка, імені Павла Тичини, імені Лесі Українки Григорій Фалькович. З ними разом була тендітна й лірична поетеса Юлія Бережко-Камінська (вона виступила літературним редактором “Маргариток для Майстра”).

Серед творчої молоді, талановитих молодих поетів із Києва, Харкова, Вінниці, Дніпра, Кропивницького у моє око впала і мій слух заполонила незвичайна поетеса. Готична жінка, як я її про себе назвав. Вся в чорному, на мій подив, навіть у 30-градусну спеку. Хоч журі тоді й намагалося критикувати молоду готичну панну за вірші, але все дарма, її вірші припали до душі багатьом учасникам нашої немалої секції. І не тільки їм.

Мені захотілося познайомитися. Добре, що в поетеси був примірничок її книжечки “Маргаритки для Майстра” на подарунок. Розговорилися. Незвичайну й готичну поетесу звуть Марґо Ґейко. Це непросто таки псевдонім. Це цілий куртуазний творчий цикл у літугрупуванні: “Орден маньєристів”. Принаймні, так вона його пояснює. У миру ж вона Любов Володимирівна Лисенко – кандидатка культурології, доцентка Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, перекладачка й викладачка німецької та англійської мов, лінгвокультурологиня.

Задумався. Невже родичка знаменитого, видатного композитора Миколи Віталійовича, пам’ятник якому красується біля Національної опери? І таки так. По чоловікові. Саме йому і присвячена ця готична чорного кольору книжка з готичними малюнками на ній і всередині.

Скільки ніжності й відданості у цих рядках, скільки щирого кохання жінки до чоловіка. Кожен рядок, наче дбайливо доглянута троянда в поетичному саду авторки:

“О Маестро, мій милий Майстре!//Композитор моїх мелодій//Інквізитор сваволі плоті,//Хуртовина в моєму літі//Із пелюстя едемських квітів.//Цій любові любов позаздрить, -//Ти – спокуса моя і пастир.//Наодинці з тобою, Отче,//На обтинках вісону ночі,//Наче сон із її блакиті,//В унісон прозвучали миті,//Пролунали в єдиній ноті//Поліфонії двох рапсодій.//Припинитись на мить – не злочин//Політати зі мною хочеш?//О кохання моє рахманне,//Що в оману мене не манить//Що дурманом не лине в душу,//У обіймах своїх не душить,//Дуже вільне і вірне дуже,//Я тобі маргаритки, Муже,//Покладу в сторінки роману,//Отамане мій, о тумане!”.

Такий випадок (або може так і треба) її чоловіка також звати Микола. І він – Заслужений діяч мистецтв України, диригент, співак, композитор. Цим віршем Марґо Ґейко віддала шану двом Лисенкам, ще музиці, музам.

Узагалі її книжка – суміш багатьох тем, напрямів у мистецтві, різних філософій. Первинно книжка поділена, що дуже радує, на вісім розділів: Сторге, Ерос, Агапе, Філія, Прагма, Людус, Манія, FEMININUM. Такий прекрасний і філігранний закид у минуле, до греків, які сиділи й міркували над кожним відтінком слова “Любов”. Це в нашій квітучій й прекрасній українській мові два означника цього поняття: любов і кохання. У російській ще менше. А греки придумали їх у рази більше: “Сторге” – любов батьківська, сімейна, споріднена; “Ерос” – давньогрецький бог кохання, себто любов еротична, плотська, тілесна; “Агапе” – любов, яка жертвує, турбується, любов до істини та Бога; “Філія” – братська, дружня любов; “Манія” – пристрасний потяг до чогось. Тож, найперше, що виграє читач, коли бере до рук цей чорний готичний сувій текстів, так це – хороша філологічна практика. Покопирсатися в пам’яті й згадати, що любов вона не така, як у рідній для нас українській, або ж близькій російській, вона набагато об’ємніша у своїй філологічній неосяжності. Кожен її рядок дихає та пульсує одною із цих любовей, рядки пульсують і стримлять цими такими різними коханнями.

Плавно від греків, давноминулих століть, поезія авторки перетікає до ближчих нам текстів: “Фауста” Ґете, “Майстра і Маргарити” Михайла Булгакова. Овіяні філологічними легендами та мітами, стосами досліджень і переспівів чи перегуків – ці тексти вже стали символами й метатекстами, збірниками містичних одкровень та прозрінь, вірувань та культів. І все ж у цій спробі обігрувати сюжети “Фауста” та “Майстра” криється глибший задум: не тільки дотикатися до вічного, безмежного, неосяжного таланту й величі самих текстів, авторів і їхнього впливу на свідомість людей, але й виповісти ці всі сім означників любові словом на папері. За цієї двоєдністю великих текстів, майстрів пера ховається третій смисл – виповісти своєю любов до Мужа, Чоловіка, Батька, який стає магічним символом, певним культом, подібним до Бога, як на те вже пішло:

“Вітражний сум готичного вікна.//Хоч сонце в нього променями б’ється -//Та намертво свинцем спаялись скельця//Вона – йому обіцяна весна//Весна, що не розбруниться у літо,//Квітуча назавжди, але безплідна,//Не муза, не дружина. А чи гідна?!//Вона страсна, відьомська, навісна.//Там вічний дім. І спокій-некромант//У саван сну підзахисних закутав.//Любов-вино, її ж любов-цикута,//А це буття – омана із оман.//Чи бути, чи писати той роман?//Чи безіменний мучився, як Гамлет?!//Із рани беручи атрамент,//Майстри кропили гемонський пергамент,//Що їм дали Булгаков, Гете, Манн…//Готичний сум вітражного вікна,//І спокій,що лиш спокоєм здається…//Вони навік із ним, у нього в серці,//Cтримить пером, що Wоланд увігнав”.

Поряд з усіма мотивами, притаманними іншим літературам і культурам, у авторки є й біблійні мотиви, виражені у віршах: “Перший празник” (сторінка 56), “NON BIS IN IDEM” (сторінка 58), “Любов” (сторінка 60). Приємно, Любов Лисенко, приділяє увагу суто українським образам, наприклад, та ж сама Маруся Богуславка вийшла у неї напрочуд революційна, патріотична, але з тим лірична й традиційна – вірш під назвою “Дівка бранка”; пише, за їй дуже вдячний, авторка і про вічну українську трагедію голоду українського народу (вірш “ГОЛОДАMOUR” на сторінці 49).

Вишукані, помпезні, урочисті, карнавальні, містичні, відьомські, куртуазні, готичні, профаустівські, пробулгаківські, музичні вірші у збірці “Маргаритки для майстра” щедро ілюстровані світлинами таких гігантів пензля: Альбрехт Дюрер, Гюстав Дюре, Чарльз Хіт, Адольф-Уільям Бугро, Арі Шеффер, Данте Габріель Россетті, Александр фон Ліцен-Майер та інших.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram