Телевізор я вмикаю дуже рідко. Втомлююся на роботі від новин. Але приїхала якось до мами. А тут все за програмою: новини, кіно, реаліті-шоу. В одне з таких шоу втупила і я свій зір.

Ведучий саме представляв головного героя Федю, який у светрі “Boys” (о моя незабутня юність!!!) і спортивних штанцях приїхав поскаржитися на дружину Маню (я вже думала так сьогодні в Україні нікого не називають), яка, коли він на роботі, спить з їхнім сусідом.

Ведучий викликав “на допит” і Маню, і сусіда. Коли всі зібралися – почалося найцікавіше.

– Маню, ви спите зі своїм сусідом, коли Феді нема вдома? – питав усе той же ведучий.

– То йому показалось, – відповідала Маня, геть не засмучена таким, як на мій погляд, зовсім некоректним запитанням.

– Спиш, спиш! – кричав Федя.

– Він просто п’яний коло мене заснув…

– А ти чого була гола?

– Бо я ж не знала, що він біля мене засне.

– Як це не знала, – закричала із залу нафуфирена експертка, яка, якщо вірити ЗМІ, теж спить не лише зі своїм “Федею”.

– Бо я, того, трохи випила, роздягнулася і лягла спати, подумавши, що сусід пішов додому. Але він сходив у туалет і повернувся…

І отак цілу годину. Глядачі кожні п’ять хвилин аплодують. Експерти репетують. Ведучий співчуває Феді. Я думала він розплачеться, коли наприкінці сюжету поплескав головного героя по плечу, запитуючи, що він думає тепер, після всього почутого робити.

– Ну, єслі вона обіщає більше з цим козлом не спать, то поєдєм домой.

– Маню, ви ж не будете спати з цим… сусідом?

– З цим не буду, – відповіла, довго не роздумуючи, Маня.

– А з ким будеш? – нарешті прорізався голос в сусіда, спостерігаючи за яким, складалося враження, що у студію він приїхав відіспатися.

Але його вже ніхто не слухав. Ведучий з кимось говорив телефоном без маски “смутку і стурбованості”. Експерти селфилися. Глядачі ставали в чергу, щоб також зробити фото з кимось із них. На учасників програми камеру більше не наводили.

Мама, розуміючи, що тепер вдома зазвучить мій монолог, швиденько спробувала першою мені пояснити, що таку дурню кожного дня показують, але більше нема у цей час чого дивитися. А я просто задумалася, який основний меседж для багатьох, хто дивиться постійно телевізор, надсилають творці подібного телемаразму. Виходить, що в житті все простіше-простого. Хочеш слави і визнання – будь як Маня. Переспи з сусідом та й поготів… Не треба вчитися, щось робити, чогось досягати. Бо можеш все життя цьому присвятити, а на екран так і не потрапити. Добре, коли хтось, як моя мама, вмикає телевізор тільки через те, що в хаті вечорами сама-самісінька. Але має розум, може аналізувати, робити належні висновки. А коли це діти, молодь (у селах і досі далеко не в усіх мобілки та інтернет). Страшно навіть подумати…

Такі низькопробні “інформаційно-розважальні” та “розважальні” програми майже на всіх каналах. А за інформацією онлайн-дослідження агенції Big Data Ua щодо рейтингу українських телеканалів,  найчастіше українці дивляться саме їх.

До речі, про реаліті-шоу існує непогана стаття в українській Вікіпедії, де згадується й про негативний вплив всіх цих телепрограм на психіку глядачів, особливо молодих, з несформованим ще смаком, характером і переконаннями: вони активізують нездорову цікавість і надають як зразок для наслідування не зовсім адекватну поведінку учасників.

Світ здригається від сумних суспільних, життєвих реалій – вбивства, зґвалтування, неблагополучні сім’ї, малограмотність, війни, але людям замало цього, вони готові дивитися на це ще й через екрани телевізорів. І що найстрашніше, не лише дивитися, а й уподібнюватися тим, кого бачать по той бік екрану.

Мені, наприклад, все одно з ким спить якась неадекватна Маня, і зовсім не жаль тих чоловіків, з якими вона по черзі спить. Мене хвилює інше, щоб як можна менше було в наших селах і містах таких екземплярів. А для цього людям, треба показувати інші програми, створювати інші сюжети, аби було з кого брати приклад. Як часто ми бачимо на екрані сюжети про щасливих, успішних людей, щасливі родини? А дитячі програми? А програми для молоді – пізнавальні, цікаві, ті які вони шукають щодня в ютубі іншими мовами? Якщо хтось бачить – рада. Бо я – ні. Тому телевізор у нас вдома останнім часом хіба для краси. Що дивиться наша дитина – ми контролюємо, часто дивимося разом з ним, коментуємо, аргументуємо, треба – переконуємо. Він ще занадто малий, аби дати повну свободу в цьому питанні.

Буквально на днях у новинах розповіли про українського підлітка, який накинувся з ножами на сусідів. Господиня дому від нанесених ударів померла на місці. Кажуть, що неповнолітній вбивця був комунікабельним, товариським, але останнім часом весь час сидів за комп’ютером. Може, на нього вплинули ігри, може, ще щось. Яке саме з цих “може” є причиною скоєного – встановить слідство. Але я не здивуюся, якщо першими своє слідство проведуть “експерти” одного зі згаданих мною шоу, розбираючи на крихти всі деталі вбивства, ніби насолоджуючись ними.

Десь чула, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення розробляє нові правила висвітлення в медіа насильства та жорстокості, а також шкільного цькування, чи як нині модно говорити булінгу (я, до речі, не люблю слово “булінг” – мені від нього чомусь тхне не проблемою, а грантовими програмами). Якщо ці правила не залишаться правилами на папері – буде добре. Бо тих, хто не проводить час перед екранами, думаю, значно менше, ніж тих, хто дивиться новини, шоу, кінофільми.

А потім, наповнені негативом, вони виходять на вулиці, йдуть в школи, офіси, на виборчі дільниці…

Мама каже, що раніше такого не було. Я не живу минулим, але мені хочеться, щоб наш сьогоднішній день був не гіршим, а значно кращим. Він, в принципі, таким і є, якщо не читати жахливих новин і менше вмикати телевізор, а просто насолоджуватися життям.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram