Традиційно ми звикли вважати, що чим довша відпустка, тим краще людина відпочиває. Однак сучасні вчені доводять протилежне: саме короткий кількаденний перепочинок здатен творити з людиною дива. Якщо розбурхати свою фантазію і не боятися сміливих рішень, ваші два-три дні в зміненій обстановці запам’ятаються на все життя. І не треба вважати, що на таке задоволення потрібні великі гроші. Якщо вам вистачає коштів на поїзд до Тернополя і назад, є що покласти в рюкзак попоїсти і маєте кілька сотень гривень на проживання, екскурсію і прокат потрібного одягу, то залишиться лише реалізувати свій задум. А задум – для відчайдух: помандрувати довжелезними лабіринтами зануреного в одвічну темряву підземелля.

Печери

Поділля – край-знахідка для спелеологів і тих, хто хоч раз у житті хоче спробувати себе в цій ролі. “Кришталева”, “Оптимістична”, “Озерна”, “Млинки”, “Вертеба”, “Атлантида” – самі назви цих печер уже ваблять до себе. Обирай наймилішу: Кришталева (23 км) здивує фантастичними оздобами залів і доступна для всіх категорій відвідувачів; Оптимістична (217 км) – найдовша гіпсова печера; Вертеба, або як її ще іменують – “Наддністрянська Помпея” (8 км) – єдиний в Україні підземний музей Трипільської культури (ІV-ІІІ тисячоліття до н. е.); Млинки (23 км) та Атлантида (3,5 км) відрізняються технічною складністю маршрутів і дивовижною красою різнокольорових кристалів; Озерна – відома кришталево-чистими блакитними озерами.

На Подільській землі налічується майже сотня печер. Утворилися вони давно: близько 20 мільйонів років тому, коли територія сучасного Поділля була вкрита мілководним теплим морем. Міліючи, воно утворювало окремі водойми-лагуни. Ще через мільйони років не стало і їх. На цьому місці залишилися значні відкладення гіпсу, вапняків, мергелів. А коли почали активно рости Карпатські гори (близько 2 мільйонів років тому), гіпсові товщі, які залишилися після моря, розсікла густа сітка тектонічних тріщин. Ними стали циркулювати підземні води, вимиваючи гіпс і утворюючи довжелезні підземні лабіринти, зали, галереї, широкі коридори. Після спаду рівня ґрунтових вод у печерах з’явилися сталактити, сталагміти, колони, куліси; у місцях найбільшої конденсації вологи виросли дивовижної краси кристали. Температура повітря в печерах постійна – 12 за Цельсієм, дуже високий рівень вологи – 80-100% і підвищена іонізація. Усе це надає печерам ще й лікувальних властивостей.

У пошуках пригод

Для початку можна відправитися у мало примітний хутір неподалік від Чорткова, де розташована печера Млинки. Щоб спростити організаційні клопоти, можна в Інтернеті без особливих труднощів знайти спелеологічний клуб, який проводить екскурсії. Вам не тільки пояснять, що потрібно взяти з собою та запропонують місце для ночівлі, а й допоможуть вирішити всі транспортні питання.

Ми побували в цій печері.

Прибувши залізницею до Чорткова, разом із групою таких самих шукачів пригод із Києва за пів години дісталися до малопримітного хутора, що тепер входить до складу села Залісся. Світанок ледве розгорався. Холодний мрячний ранок підсилював той ефект, який справляв сам напівмертвий хутір, що однією довгою вулицею тягся вздовж тонесенької річечки. Жодної крамниці поряд, кожна третя хата порожня. Ті люди, що тримаються, живуть лише завдяки зеленому туризму. Тому пропонують у своїй хаті і тимчасовий притулок, і домашній обід, і навіть усе необхідне для походу знаряддя.

Біля однієї з таких хат і зупинилася маршрутка. Господиня, клопочучи, приймає гостей, кожному відводить місце для відпочинку, пригощає чаєм. У хаті пахне призабутим димком дров.

Підземними лабіринтами

Якщо ви думаєте, що вас пустять самостійно мандрувати печерами – не розраховуйте на це. Супроводжувати туристів (що досвідчених, що ні) – святий обов’язок і можливість підзаробити членам спелеологічного клубу, який базується недалеко від печер. Без супроводу пускатися в такі мандри вкрай небезпечно: заблукати можна ледь не за першим поворотами. Та й не така вже й проста ця подорож, навіть коли ходити гуртом. Розпочати її теж потрібно було, склавши перший іспит на сміливість і спритність: із великої рукотворної зали необхідно видряпатися на високий камінь, упираючись руками-ногами в слизькі стіни, пройти над двометровою порожнечею і по-пластунськи заповзти у вузький прохід. Уся ця прелюдія називалася “Головою Буйвола”, і декому з учасників походу запам’яталася надовго.

А потім – майже чотирьохгодинне блукання підземними коридорами, які часто були настільки вузькими, що нагадували нірку Кролика, із якої ніяк не міг вилізти Вінні-Пух. Тут уже і про пологовий згадали, і новонародженим поспівчували.

Труднощі траплялися впродовж усього часу. Один із коридорів був рясно завалений великими кам’яними брилами. Щоб через них перебратися, потрібна неабияка сила. Комусь усе давалося легко та швидко, тоді як інший серйозно застрягав і не міг рухатися без допомоги.

Візерунок мандрівки вражав своєю витіюватістю. Просто диву давалися: як екскурсовод так добре знає печери? До того ж, підземних маршрутів тут розроблено декілька, різних за своєю довжиною і складністю. Протискуючись вузькими проходами, плазуючи горизонтальними тунелями-колодязями, долаючи великі глиби каміння, нависаючи над прірвами, ми з жахом чекали на майбутні незнайомі ходи-розпори, про які розповідав провідник. Ними лякали новачків і тих, хто приїхав сюди вдруге, щоб, зависнувши у порожнечі (бо замість звичної тверді під ногами – провалля близько 10 метрів), упираючись ногами та спиною у протилежні стінки, пройти ці небезпечні ділянки.

Проте й печери не лишаються в боргу. Вони відкривають свої скарби: тисячолітні кристалічні нарости, повз які не можна байдуже пройти. Та й самі стінки печер мають не такий вже буденний вигляд: під світлом ліхтариків вони переливаються, як свіжий сніг. І лише пройшовши кілька годин цими лабіринтами, призвичаївшись до обстановки, починаєш по-справжньому відкривати дивовижний світ каменя: світ тиші та спокою, повної рівноваги й внутрішньої величі. Сюди не долинає жоден звук ззовні. Навіть наші голоси каміння так швидко та жадібно поглинає, що вони не встигають відбитися від його стінок.

Дивно себе відчувати “похованим” під величезною товщею земних порід, у місці, не заповненому іншим життям, окрім життя каміння. Проте чомусь не виникає відчуття повної самотності, попри те, що група мандрівників малочисельна. У великій глибинній залі із довгими темними ходами ніби причаївся хтось і уважно вивчає тебе, не насмілюючись підійти ближче. Провідник теж звертає увагу: печери, кажуть спелеологи, мають своїх духів, як ліси мавок. Вони оберігають їх від непроханих гостей, браконьєрів і просто лихих людей. Найбільшою кривдою для печер є зламування сталактитів, сталагмітів і кришталів. Адже останні наростають неймовірно повільно – 1 міліметр за 100-150 років! Для тих, хто скептично ставиться до цих думок, в одній із великих кам’яних зал із каски, каміння і підручного матеріалу викладений такий собі опредмечений дух печери.

Трохи моторошно ставало від розповідей про білу примару молодої дівчини, яка час від часу трапляється тут на очі деяким дослідникам. А до Кришталевої печери активний інтерес взагалі з’явився тоді, відколи одна пастушка розповіла, що побачила недалеко від входу Богородицю! Пам’ятають чоловіка, який, накупивши свічок і прихопивши 500 метрів шпагату, подався у глибини печери на пошуки Божої Матері та більше не повернувся.

Надзвичайно цікаво було переглядати фотознімки після завершення походу. На деяких світлинах – настільки чіткі профілі, схожі на людей, що ніби, як живі. Придивляєшся – із протилежних стінок видаються дві кам’яні голови чоловіків, які, дивлячись один одному в очі, ведуть свою нескінчену бесіду. У деяких кам’яних виступах розпізнаються інші фрагменти людського тіла: шия, плечі, торс. Неначе вічний підземний скульптор починав витесувати з гіпсу своїх героїв, але так жодного і не завершив.

Зате тут можна не боятися звірів чи плазунів. Лише кажани висять на стелях, хоча ми побачили тільки одненького.

Відкриваючи себе

Такі мандрівки завжди є відкриттям не тільки земного світу, а й власного. Стикаючись із труднощами, шукаєш із них виходу й отримуєш новий досвід. Знайомство зі світом каменя – неповторне. Тіло, звикаючи до ритму подорожі, набуває властивостей води – просочуватися крізь усі щілини, бути надзвичайно гнучким і легким. Поступово зникають страхи темряви та закритого простору, висоти й тиші. Світ каменя ніби ділиться з тобою своєю рівновагою і спокоєм. Стає ближчим і зрозумілішим. Час у таких ситуаціях починає йти ніби по інших циферблатах: пригадуєш своє життя, аналізуєш, розмірковуєш, відкидаєш зайве та знаходиш відповіді на давно поставлені питання. Звичайно, важко сказати, як себе почували професійні спелеологи-першопрохідці, які не знали, що чекає їх на шляху, і куди він приведе. Проте це, мабуть, ще більше допомагало прислуховуватися до себе та до світу земних глибин.

До сонця!

Яким радісним може бути повернення на поверхню землі! Звичні кольори, звуки, запахи набувають нового звучання – рідного, домашнього. Мабуть, приблизно з такими відчуттями космонавти спускаються на Землю. І перше, що хочеться вигукнути: люди, який прекрасний наш світ! У всіх його проявах. І ті, хто піднімався на його висоти, і хто торкався його глибин, – усі знайдуть у суворості, щедрості та красі навколишнього світу дивовижну мудрість Творця.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram