Мама – моя найбільша любов! Ми різні характерами, нам часто важко почути та зрозуміти одна одну. Але це такі дрібниці. Розумні люди завжди порозуміються між собою. Найголовніше, що мій батьківський поріг без тата осиротів лише наполовину, і майже кожні вихідні я поспішаю в село, не в пусту хату, а в дім, де парує мамин борщ і пахнуть аж на вулицю пиріжки з капустою чи яблуками, де двір всіяний різноманітними квітами, за якими трепетно з ранньої весни й до пізньої осені, доглядають невтомні материнські руки. Мамині молитви скрізь зі мною і з моїми дітьми.

Мабуть, справжню важливість цієї людини в житті усвідомила найбільше тоді, коли сама стала мамою. Якось так багато всього відразу звалилося на плечі з появою на світ малюка. І тоді чи не вперше подумала, як тяжко було моїй мамі, – у якої від народження проблеми з серцем, – народжувати та ростити мене, а потім ще й мого молодшого брата.

Материнство – це непросто, але в цьому стільки святості, стільки важливості та потрібності, скільки любові й тепла, що навіть не хочу уявляти ситуації, де б з якихось причин не змогла стати мамою.

На жаль, умови сьогодення нівелюють, на мій погляд, роль матері в житті кожного з нас, породжують безліч проблем у взаєминах матері та батька, матері та дитини. “Та що ти там розумієш”, “Не вчи мене жити, краще допоможи матеріально”, “Самі з вусами”, “Ти чого досягла у житті, що мене вчиш” – чого тільки, бува, не лунає з вуст дорослих дітей на адресу тих, кого ми маємо шанувати, любити, оберігати.

Міцна родина, повага до батьків – це, зрештою, споконвічні цінності українського народу.

Звісно, що й раніше життя жінки-матері не було в цьому питанні вельми привабливим. Багато дітей, бо тоді майже в кожній хаті росло по кілька, постійні пологи, домашня робота, турбота за всіх і все – на плечах, як у нас люблять часто говорити, берегині роду. А як та берегиня все те витримувала, хіба кого цікавило? Але ж ми змінюємося, змінюється час, має на краще змінюватися ставлення до тої людини, яка в муках дає життя.

Є в мене одна новела про відносини доньки-матері. Називається вона “Яблунька підказала”. Ідеться про те, що донька за своїми власними клопотами та проблемами, геть забула про рідну матір, яка самотиною жила в селі. А потім їй наснилася яблунька, та, яку колись вони з ненею вдвох садили. Так, ніби, на неї шкідники напали, і геть вона скоро пропаде. Прокинулася жінка зранку й відчула тривогу, біду. Бігом зібралася і до мами. А та в лікарні. Хвора, одинока. Добре, що встигла, добре, що врятувала, попросила в найріднішої людини вибачення за свою байдужість.

Хоча в житті різне буває. Не всі історії з хорошим закінченням. Пригадую з дитинства: неподалік нашого дому – стара хата, а в ній – стара бабця. У муках помирала. Сусіди, як могли, підтримували бідолаху, а діти й внуки приїхали, щоб поховати померлу та землю продати, бо сама хата була непридатною для життя.

Ще згадався один позитивний епізод. Уже студенткою поїхала до подружки додому й вперше почула, що матір і батька дівчата називають на “Ви”. У нас так не було вдома заведено, і я цьому своїх дітей не навчила. Але тоді мене це почуте приємно вразило, бо в тому звертанні таїлося щось особливе, тепле таке та водночас високе.

Днями моя дитина захворіла. Хто прийшов на допомогу, щоб мені не йти на лікарняний? Та, звичайно ж, мама. Хоч і не любить вона великого міста, але діти, онуки для неї – то головне. Так добре приходити цими днями ввечері додому, а тут усе прибрано, приготовано, дитина доглянута. Маленький домашній рай, в якому всім тепло. Тепло, бо є мама, яка підтримує наше спільне родинне вогнище. Думаю, у більшості з родин так.

Я в цьому дописі мало згадую про тата, не тому що вважаю його роль меншою, ні навпаки, мій покійний батько був для мене всім. Але, чи то приїзд до нас матусі, чи те, що отримала теплі привітання днями від старшого сина, який працює за кордоном, надихнули зізнатися і собі у великій любові саме до матері.

Шануйте своїх мам, тат. Адже наші діти ставляться до нас точно так, як ми до рідних батьків. Не все ще в цьому житті знецінено. Є речі, які мають бути в нашому серці завжди невикоріненими – любов до тих, хто завжди поруч. І любити їх треба тут і зараз, щоб не було пізно. Бо ж люди не вічні на цій землі.

У різних країнах свої звичаї і традиції. Читала, що у США та Австралії на День матері приколюють до одягу квітку гвоздики. Кольорова гвоздика показує, що матір людини жива, а біла – що її на цьому світі вже немає. Чомусь тоді подумала, що якби добре було, щоби червона гвоздика на моїх грудях майоріла якомога довше.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram