Я зустрів її вперше й востаннє в запилених закутках старого триповерхового приміщення, неподалік від станції метра “Арсенальна”. Здається, її звали Ганною. Вона взяла мою фотокартку й пильно з уcмішкою дивилася на неї добрі кілька хвилин, за які і я встиг її розгледіти.

Вона була зовсім немолода жінка, але водночас ніхто не назвав би її і літньою. Водночас, щоби хтось узявся стверджувати, що виглядає вона на всі 100%, я б не сказав, що і це так: косметикою, видно, не користувалася давно.

Коли вона підвелася, я відзначив її бюст, можливо, шикарний. Більше вражали, напевно, стегна. Мені чомусь здалося, що скромній, якщо не сказати – убогій сукні, в яку вона вбрана, ніяк не приховати того, що вона вповні могла бути матір’ю багатьох людей, навіть близнят. Її широкі стегна хвилювали простір куцої кімнатки, куди я зайшов заповнити документи, Ганна спитала про квитки, і тієї ж миті, згадавши про відшкодовані гроші, я забув про неї.

Пізніше, по тому як відрядження і шаховий турнір уже добігли кінця, я запитався у побратимів “про ту дивовивжну жінку без віку, яка допомагала з документами”. Я дізнався, що вона всього лишень секретарка в офісі громадської організації. З іще більшим подивом, що, власне, в ньому, в офісі, вона й мешкає.

Бува, їде до якої-небудь подруги-киянки. Бува, шеф для неї знімає кімнатку в готелі на Лівому березі. Бува, залишається вона тут і спить на розкладачці, захованій у невеличкій ніші-комірчині, вирубаній у стіні. Їй тут затишно та комфортно, вона тут майже не відчуває болю. І навіть те, що вікно тут всього одне, і виходить воно у двір, а не на димуючий життям Марїїнський парк – справжня знахідка для Ганнусі.

Коли я запитався, чи кохається вона з головою організації, який ось уже третій рік поспіль пригріває її на власній шиї, Петро відповів, що не зна напевно. Та, судячи з печального виразу її очей, з його галантного ставлення до Ганни, як до якої-небудь вічно юної діви на балу у Волконських, навряд чи.

Якби вони любилися, через павзу, впродовж якої ми спускаємося розлогими східцями, залишаючи цей престарілий дореволюційний палац, сказав Петро, це відчувалося б. І умить я зрозумів увесь сенс цієї нічого не означаючої фрази, усю її правду. І повірив.

Вона була з Миколаївщини. Саме таке я подумав першої миті знайомства, й, справді, інтуїція мене не ошукала. Колись, у нульових, Ганна мала власну родину, кілька гектарів розлогого поля, невеличку МТС, біля якої поралися ранкові співробітники, прибутковий і цілком легальний бізнес. Не знаю, довго чи ні тривало це її жіноче щастя. Але тоді, 2012-го, про нього при ній було краще не згадувати. Утім, я навіть не запитав. Тим більше, що для Ганни все давно вже закінчилось.

Вона, каже Петро, більше не телефонує синові чи чоловіку. Тому що знає, що для них назавжди померла. Зрештою, вони й так надто сильно через неї постраждали свого часу, коли господарку приходили забирати рейдери від янучарів. Так, на відстані, вважаючи її чимось на кшталт “безвісти зниклої” син із чоловіком мали 2012-го хоч якусь надію, право хоч на яке-небудь нове життя за “нової” влади. Так, це, звісно, вони, а не вона, Ганна, мають сподівання – колись, аж по Революції Гідності може, навіки забути все, що із ними доти відбулося. Вони завжди були гарні, так, вони просто прекрасні люди! Про родину її чоловіка ходили легенди: у кожному з історичних періодів всі чоловіччині родичі примудрялися здійснити хоч якийсь подвиг. Краєзнавчі музеї повні свідчень про це, як і їхні тодішні комори. Хто ж винен, що ніби надивившись якихось поганих і зурочених телеканалів, всі потрапили згодом в щось на кшталт мафіозного серіалу? Адже кожен із них мав право на що-небудь гарне, на елементарне людське щастя. Саме тому вона не хотіла зараз тривожити, не хотіла далі псувати життя найближчим їй, як не крути, людям.

Може, однак, причина того, що вона не зателефонувала нікому з рідні, зовсім інша. Коли її забирали до психіатричної лікарні, а вона продовжувала говорити про власні громадянські права, у Ганни відібрали мобілку. І дуже могло бути, каже Петро, що після тортур у лікарні жінка просто нічого не пам’ятала – навіть номерів своїх найближчих родичів. Крім того, у тамтій лікарні їй давали такі пігулки, що всі її почуття, навіть до родини, не лише до всіх на світі чоловіків та людей у білих халатах чи на чорних джипах, із часом так притлумилися, що, коли втекла до Києва, щоб працювати на місці, де про неї ніхто ніколи не дізнається, Ганнусі важко до кінця відійти від тієї хімії.

Принаймні, ні тоді, ні тепер, ні рік або два тому чоловік і син Ганни навіть не спробували, хоча б у політично безпристрасному “Жді мєня”, її розшукати. Може, проте, кажуть, тішить себе думкою Ганнуся, вони подумали, що вона померла ще тоді, дорогою у лікарню. І це їх в такому ґречному випадку дещо вибача. Не вибача тільки відсутності квітів і вінків, з якими все одно рідня так і не з’явилася на її безіменну могилу.

Знаєш, каже Петро, є така легенда. Начебто в кожному з людських поколінь і в кожної нації тихо і не прикметно живе до часу якась жінка на ймення “Мама Ран”. До часу ніхто не зна, хто вона така. Видається вона сірою і навіть немічною, часто дещо нагадує ледь не хвору на голову людину. Часом ніхто не може збагнути, вродлива ця жінка чи ні; мати вона комусь чи повік її лоно буде безплідним. У неї нема ні мужа, ні родини, ні навіть матері. Люди при стрічі, ніяк не збагнуть, молода вона чи стара. Як правило, вона брюнетка. Хоча трапляються серед Мам Ран і блондинки. Ніхто, зрештою, не розуміє, навіщо взагалі народжуються такі. І тільки тоді, коли приходить яке-небудь страшне й безповоротне лихо, Мама Ран ніби прокинувшись од сну, дізнається й виконує своє справжнє призначення.

І як же вона тоді діє? Питаю в Петра так, ніби йдеться не про людину, а про чергову модель телефона. Петро мовчить, опускає очі. Його вуса вкриває паморозь – чи то осіннього туману, чи то його літньої мудро-лукавої козацької посмішки. Таке враження, що, як і всі козаки в усі часи, він мене обдурив – у цьому й був найвищий сенс наших блукання, знайомства, розмови і тепер прощання.

Через три місяці по тому, не більш, настало 18 лютого 2014 року. Люди рушили спочатку в бік Маріїнського, не видного з вікна Ганни. Потім, мов хвилі, покотилися вони, розтеклися струмками між старовинними будівлями, запалюючи своїми вигуками і серцями міжбудинковий простір. Деякі з них були проткнуті списами бит майже одразу. Дехто втік. А дехто залишився лежати вічно, припавши для зручності сну головою до оксамиту тротуару.

Пробігаючи повз вхід у метро у районі Спілки Письменників, він озирнувся: ніби в німому кіно побачив, як повільно, з роззявленими ротами, високо закидаючи ноги, мчать люди. Що вони кричать, хтозна, лише чув вітер натовпу. Лише край ока чітко, мов фотоплівка, зафіксував, як один із міліціонерів, наздоганяючи жінку, вік якої важко визначити з такої відстані і на такій швидкості, підіймає кийка і б’є, скоріше за все влучаючи їй у тім’я. Утікачу на мить стає соромно. Луплячи ногами в асфальт, він усе ж, втрачаючи швидкість, озирається. І розуміє, що жінці вже не поможе ніхто – сніп її тіла, зрадницьки застуканий у цьому просторі ззаду, не може опиратися тому нещільному повітрю, яке продовжує пропускати її в землю, не творячи ніякої серйозної перешкоди законам як ніколи нещадної гравітації. Її вже не врятувати нікому, дума хлопець, б’ючи, як кінь підковами черевиків в асфальт.

Уже внизу, на Майдані, у колі побратимів, він іще раз пригадує ту прекрасну жінку. Тепер і назавжди потім у своєму житті він розуміє, яку ж прекрасну. І, ніби коршун у чорне, занадто грубе від часу м’ясо, упивається в бруківку пальцями. Поруч рве таке саме каміння брат його, Петро.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram