Малі зарплати – на совісті роботодавців

Із 1 січня цього року мінімальна зарплата в Україні вища, ніж у Росії та Білорусі, якщо рахувати в доларовому еквіваленті. Про це повідомив міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Тимофій Милованов. А дослідники ресурсу Picodi порахували, що Україна посіла 15 місце з 54 у світі в рейтингу зростання мінімальних зарплат (у багатьох країнах розміри мінімалки залишаються стабільними). Зростання склало 13,2% порівняно з 2019 роком.

Автори дослідження для розрахунків використовували суми після сплати податків. Наприклад, в Україні до сплати податків заробітна плата становить 4 723 гривні, а після – 3 802 гривні, тобто 157 доларів (це на 1 долар більше, ніж у Білорусі, у якій, утім, мінімалка зросла трохи більше – на 13,6%). Тому й виходить, що “чиста” мінімальна зарплата в Росії залишається трохи вищою – 166 доларів, хоча й виросла усього на 7,5%.

За звичкою українці за свої невисокі зарплати нарікають на державу. Але єдина гарантія, яку держава дає громадянам, – це мінімальна зарплата. Роль мінімалки в тому, що вона є визначальним моментом усієї системи зарплати найманих працівників. Усе решта – на совісті роботодавців. Левова частка найманих працівників зайнята в недержавному секторі.

Досить довго, починаючи з перших років незалежності, мінімальна зарплата не мала абсолютно жодного регулятивного значення. Як наслідок, це викликало заниження реальної заробітної плати. Протягом 1990-2000 років, при зниженні ВВП у два з половиною рази, а продуктивності праці – в півтора рази, реальна заробітна плата впала аж учетверо.

У ті ж 1990-ті роки підприємства отримали свободу у формуванні цінової політики, зокрема структури собівартості продукції з визначенням у ній частки оплати праці. Як наслідок, частка оплати праці в собівартості продукції була занижена до 10-12%.

Виправдань роботодавцям нема й досі.

Вони, пояснюючи низькі зарплати, зазвичай звинувачують високе оподаткування. Утім, обсяг нарахувань до фонду заробітної плати в Україні відповідає або навіть нижче європейського рівня.

Коли уряд Арсенія Яценюка кілька років тому закликав затягнути паски, роботодавці, не розмірковуючи, переклали тягар кризи на своїх працівників. Ось що свідчить статистика: у найбільш кризовому 2015 році зниження реального ВВП склало 9,8%, а реальна заробітна плата впала на рекордні 20,2%.

Підвищення зарплат – це завдання державної ваги, тому що саме рівень заробітної плати визначає такі базисні макроекономічні параметри, як сукупний платоспроможний попит, рівень державних соціальних стандартів, доходи Пенсійного фонду України та темпи економічних трансформацій у цілому. Проте вирішувати це завдання повинен бізнес. Зараз частка оплати праці в собівартості української продукції – десь у межах 13%. У більшості розвинених країн вона вища у три-чотири рази.

Відомий американський підприємець Лі Якокка стверджував, що “цементуючим елементом всієї нашої демократії служить працівник, який заробляє 15 доларів на годину”.

Достойні зарплати потрібні державі хоча б тому, що всі її посадові особи, починаючи від рядового фахівця районної державної адміністрації і закінчуючи президентом країни, фінансуються з податків працюючих громадян. Зрештою, на високі зарплати очільників міністерств та державних компаній, про які зараз чимало говориться, потрібні неабиякі гроші.

До речі, зростання зарплат не обов’язково свідчить про зростання економіки. Це може бути “хвороба витрат” Баумоля (також відома як “хвороба цін”, англійською Baumol’s cost disease) – ефект підвищення заробітної плати на робочих місцях без підвищення продуктивності праці у відповідь на підвищення заробітної плати на інших робочих місцях, де відбулося більш високе зростання продуктивності праці. Детальніше про це читайте в статті “Хвороба зростання зарплат“.

Що треба для українського прориву