Максиміліан Волошин – поет, перекладач, пейзажист, мистецький та літературний критик українського походження. Свої клекітливі пристрасті уміло переносив у віршовані рядки та фарбами на полотно. Його вірші барвисті, насичені яскравими колірними епітетами й образністю, тоді як акварельні пейзажі схожі на лаконічні й точні вірші. Література та живопис Волошина нагадують твори майстрів традиційного японського образотворчого мистецтва.

Максиміліан народився 28 травня 1877 року в Києві. Невдовзі після народження сина, мати покинула батька хлопчика. Вольова жінка із залізним характером намагалася виростити дитину з такими ж рисами, проте їй того не вдалося – син ріс миролюбним, чуйним і приязним. Коли вони замешкали в Коктебелі на півдні Криму, мати навіть наймала місцевих розбишак, щоб вони провокували 16-літнього юнака на бійки, та все дарма. Мрійливий, завжди з книжками, захоплений красою кримської природи, він жив у своєму світі. У гімназії хлопець залишався по декілька років в одному класі, жінка тим не переймалася. Навіть вчитель говорив, що навчити такого ідіота хоч чому-небудь не під сили нікому. Але за пів року, на похороні того ж самого викладача, Максиміліан декламував свої чудові вірші.

У 1897 році знову ж таки матір наполягла на вступі до Московського університету на юридичний факультет. Та Максиміліан провчився недовго – приєднався до Всеросійського студентського страйку, за що був відсторонений від занять. У 1899 році за “агітаційну діяльність” висланий до Феодосії.

“Моє родове ім’я Кирієнко-Волошин, і йде воно із Запоріжжя. Я знаю з Костомарова, що в XVI столітті був на Україні сліпий бандурист Матвій Волошин, з якого поляки живцем здерли шкіру за політичні пісні <…> Я б нічого не мав проти того, щоб він був моїм предком”, – писав Волошин у своїй автобіографії 1925 року.

Наступні роки Максиміліан провів закордоном. Відвідав Австрію, Італію, Швейцарію, Францію, Грецію, Османську імперію. За цей час передумав відновлюватися в університеті й вирішив зайнятися самоосвітою. Мандри та ненаситна жага пізнання навколишнього світу стали тим двигуном, завдяки якому й розкрилися всі грані таланту Волошина.

Він вивчав літературу в кращих европейських бібліотеках, слухав лекції в Сорбонні, відвідував уроки малювання в паризькій майстерні художниці Єлизавети Кругликової. Загалом він пробув за кордоном із 1901 до 1916 року, живучи поперемінно то в Европі, то в Криму.

Перша книга Волошина “Вірші” вийшла друком у 1910 році. У своїх творах автор прагнув пізнати долю світу й історію людства загалом. У 1916-му письменник випускає ще одну збірку антивоєнних віршів “У рік світу, що палає”. У цьому ж році він переїздить до улюбленого Коктебеля, якому пізніше присвятить кілька сонетів. У 1918 і 1919 роках виходять дві його нові книги віршів – “Івернія” і “Демони глухонімі”.

Окрім літературної праці, Волошин вирішив спробувати себе в живописі. У 1914 році він написав свої перші акварельні етюди “Іспанія. Біля моря”, “Париж. Площа Згоди вночі”. Художник-самоук писав не з натури, а за власним методом закінченого зображення, завдяки якому з-під його пензля виходили бездоганні за формою і світлом види Криму.

“Пейзаж повинен зображувати землю, по якій можна ходити, і небо, по якому можна літати, тобто в пейзажах повинно відчуватися те повітря, яке хочеться вдихнути на повні груди”, – говорив Волошин.

Максиміліану дуже подобалася японська гравюра. За прикладом японських класиків свої акварелі він підписував рядками своїх же віршів. Кожен колір для нього мав особливе символічне значення: червоний – земля, глина, плоть, кров і пристрасть; синій – повітря і дух, думка, нескінченність і невідомість; жовтий – сонце, світло, воля, самоусвідомлення; пурпуровий – колір молитви й таємниці; зелений – рослинного царства, надії і радості буття.

“Майже всі його акварелі присвячені Криму. Але це не той Крим, який можна сфотографувати, це якийсь ідеалізований, синтетичний Крим, елементи якого він знаходив навколо себе, поєднував, підкреслював. Околиці Феодосії нагадують Елладу, Тіваїду, Іспанію”, – говорив про роботи Волошина мистецтвознавець і художник Олександр Бенуа.

Зовнішність Волошина – маленького зросту, повненький, непокірна кучма на голові викликала оманливе враження жінок про його чоловічу спроможність. Поруч із таким чоловіком вони почувалися у цілковитій безпеці, але так лише здавалося на перший погляд. Максиміліан же на повну користувався цією ілюзією, поповнюючи любовний список новими іменами.

Першою дружиною живописця-літератора стала художниця Маргарита Сабашнікова. Їхні романтичні зносини зародилися в Парижі. Побравшись у 1906-му, пара перебралася до Петербурга. По сусідству з ними жив поет В’ячеслав Іванов, який щонеділі збирав літературні посиденьки. Волошини також туди ходили. Поки Максиміліан декламував присутнім вірші, Маргарита вела тихі бесіди з Івановим. Жінка була впевнена, що життя художниці повинно кипіти в океані пристрастей і драматизму, а дружні стосунки в парі – це не модно.

Поки дружина бавилася в амури з Івановим, Волошин захопився драматургинею Єлизаветою Дмитрієвою. Вони разом придумали містифікацію про таємничу красуню-католичку Черубіну де Габріак, від імені якої публікувалися твори в журналі “Аполлон”. За три місяця справжнє ім’я Черубіни викрили, а Микола Гумільов неоднозначно висловився про поетесу. За це отримав від Волошина привселюдного ляпаса. Дуель була неминучою.

Зрештою, негарна кульгава дівчина стала причиною поєдинку. Лише дивом у цьому “лицарському двобої” ніхто не постраждав. Після Маргарита повідомила про розлучення. Максиміліан же, занурений у вир пристрастей, не перечив. Як з’ясувалося пізніше, дружина Іванова запропонувала Сабашніковій жити втрьох, і та погодилася. Єлизавета Дмитрієва відразу після дуелі покинула Волошина та вийшла заміж за свого друга дитинства, інженера Всеволода Васильєва. Решту життя (померла в 1928 році) вона листувалася з Волошиним.

У 1922 році в Криму почався голод. Мати публіциста, ота колись вольова жінка, стала тінню самої себе – виснажений організм, хвороби. Син, який пропри все дуже її любив, найняв для неї фельдшерку Марію Заболоцьку. Саме з цією доброю і чуйною жінкою, яка розділила його горе після смерті матері, він одружився в березні 1927 року. І хоча дітей у пари не було, Марія стала не лише коханою, а й справжнім другом і підтримкою.

Останні роки життя Волошина були насичені роботою – він багато писав і малював аквареллю. У липні 1932 року астма, яка вже багато років мучила Максиміліана, викликала ускладнення – спочатку грип, а потім запалення легенів. Помер художник-публіцист 11 серпня того ж року. Причина смерті – інсульт. Поховали Волошина неподалік Коктебеля на горі Кучук-Янишари.

Марія Заболоцька зберегла творчу спадщину улюбленого чоловіка. Завдяки її старанням у серпні 1984 року розташований в Криму будинок Максиміліана отримав статус музею.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram