Завершився тур, на якому найпопулярніший український письменник сьогодення Макс Кідрук презентував роман “Доки світло не згасне назавжди” та поділився своїми планами на майбутнє.

“Слова давалися Аміні важко, наче вона виліплювала їх із глини перед тим, як озвучити”, – так написано в новому бестселері (за вересень продано 10 тисяч примірників роману) Макса Кідрука “Доки світло не згасне назавжди”.

Але саме так навряд чи скажеш про самого Макса: слова даються йому якраз легко й невимушено, а озвучує він їх зі сцени та в романі з чималенькими безпосередністю та геніальною влучністю мовлення. І слова потрапляють до осердя самих юнацьких, і не тільки, сердець. Хоча, мабуть, властиво Кідрукові слова, метафори, думки, фантазії, наукові лікбези та психологічні провокації не вражали б, можливо, опублікуй він їх самі по собі чи, скажімо в Словнику Кідрукової мови (був же колись словник крилатих висловів від Дмитра Корчинського!). Талант – він від Бога, а геній – від надлишку Божої благодаті. Отож і саме явище Кідрука вражає та шокує поціновувачів та снобів від укрліт, при тому українізуючи скептиків літературної магії.

Може, десь там на зорі радянської української літератури часів Скрипника-Хвильового таке й було, але я особисто не пригадую, щоб український прозаїк збирав ледь не стадіони! Пригадується, звісно, Бу-Ба-Бу, їхня ночівля-імпреза в Львівському оперному, узагалі буфонада трьох феноменальних виступів у трьох українських столицях від Віктора Неборака, Юрія Андруховича та Олександра Ірванця. Але весь цей поезоарт все одно є мало подібним до з кожним роком усе більш прогресуючим тріумфом турів від Макса Кідрука.

Цього року, майже на старті туру, масмедіа облетіла взагалі досить таки неймовірна для літературної України звістка: у Львові, в приміщенні, де мав виступати Кідрук, закінчилися квитки, і сотні поціновувачів психологічного трилера, фентезі та тревела залишилися поза залою. Макс Кідрук вибачився, і пообіцяв наступного разу обрати інше, більше приміщення. Одначе й в райцентрах, скажімо, в Олександрії на Кіровоградщині, ситуація з місцями “на Кідрука” не краща, – там змушені були посадити частину відвідувачів на пуфіки поміж рядами стільців, а декому довелося слухати головного “провокатора” сучасної літератури навстоячки. Та й наприкінці туру, у Новоград-Волинському, актова зала на 500 місць була не просто повнюсінькою: читачі районного масштабу скупили абсолютно всі книжки, а їх було чимало. Стає зрозуміло, що час Максові винаймати стадіони. І це в ситуації, коли нормальним і цілком звичайним для сучасності є, коли на презентацію нової книжечки українського письменника з’являться дружини та друзі автора з часів богемної юності плюс 5-10 воістину спраглих літератури читачів.

То ж бо “українські письменники”, а то – таки Кідрук, знічев’я кине мені скептик. Так, таке, певно, в Одесі є різні речі! О’кей, Кідрук! То що ж він за цабе?

Хтось сказав, що якщо автор є майстерним оповідачем, то – вже десь так приблизно половина письменницького успіху. Це правда: Макс Кідрук – легкий, майстерний та водночас вишуканий. Так, так, саме вишуканий. Попри вдавану простоту пригодницької оповіді, такий вишуканий, що навіть ненормативна лексика губиться в його тексті, бо через читацький азарт (скорше б дізнатися, а що ж буде далі?), ми її, природно вплетену в наративну канву, просто не помічаємо.

Крім того, Кідрукова мова – сучасна, методи – наукові, а світогляд – мультіпланетарний. Сучасність мови дозволяє авторові позбавитися комплексів штибу “філолог передовсім”, притаманних надто багатьом майстрам, і навіть акулам української прози. “Філолог передовсім” – це коли замість радувати чи жахати, створювати образи чи метафори, нарощувати безпосередність відчуття того, що ти перебуваєш у романі поруч із персонажем та автором, письменник передовсім дбає про те, щоб у тексті з філологією було все гаразд, а вже потім – і з задумом. Ці всі вставні новелки в романах українських авторів, або всі ці вправи в філософії та вживленні в текст діалектизмів – у Макса Кідрука ви не стрінете цієї, даруйте, фіґні. І, певно, саме тому його так хочеться читати.

Макс Кідрук – інженер за фахом, агностик за віруваннями, і поки що це йому допомагає. Причому не тільки зі сміливістю задуму. Кідрук знає предмет, який описує. Він вивчив закони фізики, хімії, біології та астрономії, що діють у його романі та з якими зіштовхуються його герої. І цю послідовну ґрунтовність читач відчуває. За це він, певно, в Кідрука й закохується. Приміром, коли Макс надто докладно описує, як діють служби аеропорту, чи як “працює” мозок, реціпієнт удячний. Тому що зазвичай ніхто з нас не поліз би за цією інформацією в довідники, а так, читаючи художній роман, ми своєрідно стаємо трішки розумнішими, енциклопедичнішими.

Багато хто шокований: Кідрука читає ґаджет-молодь, тінейджери, яким література по цимбалах. Але Макс іде їй назустріч. До останнього роману “Доки світло не згасне назавжди” є додаток для смартфонів. Можна читати, а можна, читаючи, гратися з ґаджетом, розширюючи межі роману, писати есемески головним героям, спілкуватися з ними в чаті, телефонувати їм або просто, колись посеред ночі чи дня очікувати на дзвінок від головної героїні. І при тому всьому текстуально роман залишається в звичних межах рецепції як роман на папері.

Зрештою, у кожній Кідруковій книзі, і “Доки світло не згасне назавжди” не виняток, в око впадає одна характерна деталька, не властива, на жаль, більшості українських авторів, навіть молодших від Макса. Абсолютна відсутність пострадянськості. Читаючи Кідрука, ти чомусь почуваєшся громадянином планети Земля, у мовному та в світоглядному плані чуєшся кардинально й глибоко вже євроатлантично інтегрованим. Немає в Макса жодної скарги на Радянський Союз, жодного натяку на гомо совєтікус довкола, що заважа жити, зрештою, жодного есересеру як такого, крім авторових спогадів про бажання стати льотчиком. Насправді мультіпланетарний момент є важливим: оця свобода Кідрука, де його українці існують у парапланетарному вимірі, на рівних із чилійцями, перуанцями, турками, американцями, новозеландцями, як просто люди цієї планети, і все.

Зрештою, коли маленький хлопчик ледь не дошкільного віку запитав у Макса в Олександрії, які книжки читав письменник Кідрук малим, то Макс відповів: пригодницькі, Майн Рід, Фенімор Купер, Джек Лондон. Не дивно, що й у нас, читачів, є тяга читати пригодницьке, поготів у сучасній літературі відсутнє. У нас навіть немає сучасного Миколи Трублаїні. Макс і є отим нашим Купером-Рідом-Лондоном. Макс Кідрук, автор із Рівного, “технар”, який мріяв писати романи, і письменник, який уже збирає переповнені зали. Зараз на два роки МК зникне зі сцени. Макс розпочинає працю над, як він каже, “історичним романом, трилогією про Марс”. Для цього, однак, такому скрупульозному майстру потрібне усамітнення, щоб повивчати матеріали та спроєктувати майбутні історичні подорожі українців на Марс. Адже одна з причин, що Макс, який запланував чергову поїздку в Уганду, перестав писати тревели. І на запитання, коли знову візьметься за цей жанр, відповідає просто: “Ну, може тоді, коли людям стане цікаво – коли з’явиться можливість подорожувати на Марс”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram