Ніколи не кажіть, що рукописи горять. Навіть голос не горить. Лине, протинаючи час і простір. Повертається туди, коли прагнув той, хто неодмінно мусить згоріти. Часом голос повертається разом із рукописом, у нових зшитках, у творах новітніх літописців. Саме так із Квіткою Цісик. Ми маємо її голос на МП. Про неї в Україні маємо вже також принаймні три книжки. Щойно в київському видавництві “Кондор” вийшов друком роман Ірини Власенко “Квітка з Манхеттена”.

Спавді: “Хто знає, для чого в наше життя приходять ті чи інші люди й події”. Дійсно, ця книжка не нагадує історичний роман: здається, сама авторка прожила поруч із Квіткою своє життя, в якому не тільки пісні стали частинкою самої Ірини Власенко, а буквально все. Від першого самоусвідомлення українкою в часи пластунки, до остаточної Квітчиної туги за Батьківщиною, в якій їй дано уславитися як великій співачці лише посмертно. “Квітко! Квітко, де ти? – Там, де спогади…” Книжка про магічний код української душі Квітки Цісик розпочинає себе з отаких слів самоусвідомлення співачки.

У кожному романі від Ірини Власенко десь посередині доля жінки. Для авторки жінка – завжди подив, завше це щось особливе. Радше, жінка – це той космос, долвкола якого й обертається вся решта космосу. Заможна чи бідна, знедолена чи щаслива, але завжди цей космос обертатиметься довкола неї. Але цього разу в романі мова ще й про супержінку, та ще й суперзірку. Вона не літає на мітлі та не шугає в повітрі взагалі, як-от, скажімо, деякі кіноперсонажі від голлівудської зірки Уми Турман. Але Квітка Цісик – також оскароносна, нехай навіть її Оскар за найкращу пісню дістався іншій. Одна з найпочутіших співачок на планеті Земля (концерн “Форд” підрахував, що лише рекламні ролики за участю Цісик прослухали 22 мільярди нових слухачів – втричі більше ніж мешканців планети). Та одна з найбільших співачок України за всю історію. Тоді як кілька платівок від Квітки Цісик на початку 1980-х таємно переправлено в СРСР, на сьогодні в Ютубі голосом Кей-Сі (Квітка Цісик) насолоджуються мільйони вітчизняних слухачів.

Квітку або не слухають, або, коли вже вона входить в життя, вживається в пам’ять, у голову, то не полишає співітчизника: вона живе, трудиться, міркує з кожним зі своїх слухачів. А, мабуть, так не тільки здається. Інакше не ясно, чому так важко в романі часом відрізнити авторку від Цісик: таке враження, що вони зростаються, як дерева взаємно прищеплюючись одне до одного. Не випадково так безпомильно письменниця вгадує справжню причину трагедії Цісик. Не тільки вкрадений Оскар і не лише виснажлива робота над рекламними джинґлами, а потім українською піснею до третьої ночі. Фатальна помилка природи (чи навпаки – фатальний успіх природи), без якої Квітка не була би Квіткою, в іншому: “Така вже вродилася зі своєю вічною українською тугою та шаленою американською вдачею”. Туга гальмує, коли потрібно здійснити соціальну американську мрію про успіх. Але шалена вдача змушує перемагати все, від кордонів, за якими вітчизна пращурів, до смертельної хвороби, і таки повертає Кейсі в омріяну Україну.

Сама по собі Квітослава Цісик, так би назвали ми її, зійди вона в аеропорту Бориспіль із повітряного човна, персона колоритна своїм фантастичним українством, притаманним українській діаспорі. “В якомусь сенсі всі вони сиділи на валізах, все життя чекаючи можливості повернутися додому… – йдеться про родину Цісиків. – Та, сприймаючи своє перебування в Америці як тимчасове, стали заручниками трагічної історії України, яка й досі не відкараскається від неволі й все виборює свою незалежність. Україна не відпустила їх. Нікого. До кінця свого життя всі Цісики залишалися українцями. І всі, кожен по-своєму, повернулися додому <…> Просто хтось із Цісиків має вижити!”. Повернулися з тріумфом. Як Квітка Цісик, що повстала, здається, проти всього світу з його обставинами, заради примарного й зовсім збиткового для бізнесу плекання українства в собі. Доля Цісик за природою нагадує повоєнну боротьбу УПА: перемогти неможливо, але можлива персональна перемога над ворогом. Зрештою, виграючи власну битву за Україну сьогодні, ти долучаєшся до спільної перемоги у війні за неї післязавтра. Як підсумовує на своєму епічно-психологічному полотні Ірина Власенко: “В кожного своя справа. А загальна справа в нас спільна. Їм зі зброєю боронити, нам – зі скрипкою та флейтою”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram