М. Квач. Уперед у минуле, або Homo soveticus – новий громадянин “ДНР”

М. Квач. Уперед у минуле, або Homo soveticus – новий громадянин "ДНР". Фото: bigmir.net

Через певні обставини у рідному Донецьку буваю лише раз на рік. Проте цього цілком достатньо, аби побачити вражаючі зміни, які відбуваються з містом. І я маю на увазі не зміну валюти з гривні на рублі, відсутність банків та зникнення якісної продукції з магазинів.

Із кожним роком окупації Донецьк “дичавіє”. Від колись процвітаючого обласного центру залишились лише спогади. Він все впевненіше прямує у минуле. Із міста з початком війни виїхала вся перспективна молодь, залишились люди середнього та старшого віку. Зникла звична активність та швидкість в житті. Місто старіє.

І це дуже позначається на світогляді місцевого населення, яке все ще марить Радянським Союзом. Дивно, що навіть 20-річні молоді люди, які фізично не могли бачити СРСР заразились цією “радянською ностальгією”.

Для всіх, хто приїздить в Донецьк, в центрі міста – на бульварі Пушкіна – місцева “влада” створила непогану картинку такої собі успішної столиці “республіки”. Бульвар завжди був улюбленим місцем “центрових” містян – купа ресторанів, модні магазини, стильні скульптури, квіти. Щовечора всі виходили туди на вечірній променад “себе показати, на людей подивитись”.

І зараз там досі відкриваються ресторани (до речі, дуже непогані, але з триколором нагорі), “комунальники” невпинно працюють на чистоту та охайність Бульвару, грають вуличні музиканти, стоять десятки кавових машин, а дітки веселяться на майданчиках. Ідилія. Але… Тільки на Бульварі. Все. Більше ніде. Через сто метрів від нього ти потрапляєш у жорстоку реальність окупації.

Озброєні військові патрулі, порожні аптеки, ціни, які перевищують київські у два з половиною рази. Додайте до цього бруд, сміття, розвалені будівлі, переселенців та комендантську годину з 23:00 до 5:00. І над всім цим хаосом, буквально на кожному кроці, майорять прапори “донєцкой народной”. Користуючись нагодою, пропоную порахувати, скільки Ви знайдете “денеерівських” прапорів на цій фотографії?

Бібліотека ім. Крупської (центр міста). Фото: Український інтерес / Марічка Квач

Звичайно, все це можна віднести до наслідків війни, пропаганди нового режиму і бла-бла-бла. Але особисто мене найбільше вразило ставлення місцевих людей до всього, що їх оточує і з чим вони мають жити.

Треба визнати, що донецькі люди ніколи активно не виходили протестувати. Байдуже проти чого – політичного курсу, поганих доріг або ціни на проїзд в трамваї. Менталітет донецьких людей відрізняється швидкою адаптацією до умов життя, небажанням розкривати іншим свої проблеми та страхом перед змінами. Остання, як на мене, взагалі найстрашніша риса.

Для донецьких краще погано, але стабільно. І вони знають, що так буде і завтра, і післязавтра. І вони відмовляться вийти із зони комфорту і простояти декілька днів біля адмінбудівлі лише заради МОЖЛИВОСТІ змінити ситуацію на кращу. Вони не будуть впевнені у своєму майбутньому, такий собі громадянський песимізм.

До того, аби все ж таки влаштувати протест, донецьким потрібен дійсно сильний, харизматичний, впевнений у собі лідер. Який надихне їх надіями, а також подарує унікальну можливість зіпхнути всю відповідальність за хід “операції” тільки на нього.
Відзначу, що наразі в Донецьку розуміють, що все реально погано – роботи немає, зарплати та пенсії мінімальні (гідну заробітну плату отримують лише “військові та представники адміністрацій ДНР”), у величезному місті асортимент медикаментів є лише в ОДНІЙ (!) аптеці, російська продукція характеризується низькою якістю. Я вже не кажу про відсутність банківської системи, економіки взагалі.

І все це змушує їх призадуматись та згадати, що вже у Маріуполі (110 км від Донецька), де керують страшні “фашистобандерівці”, ціни нижчі, вибір продуктів ширший, все можливо придбати, а головне, не стріляють.

У мене мало залишилось знайомих в Донецьку. І всі вони переважно виступали за “ДНР”, але цього разу я почула риторику, що в Україні добре, що “ДНР” (дико, але все ж таки) є частиною України.

Хто знає, можливо, Лідер з’явиться швидше, ніж ми уявляємо?