Після прочитання “Невеличкої драми” Валер’яна Підмогильного залишається без відповіді одне запитання: “Як? Як за тих умов могли народжуватись і творити такі неймовірні люди?”

Валер’ян Підмогильний – геніальний прозаїк 20-30-х років із Січеславщини, що назавжди увійшов в історію разом із тими, кого ми називаємо Розстріляним відродженням.

Це інтелектуальний роман. Глибокий психологізм взаємин, не так між жінкою і чоловіком, як між надто різними особистостями, двома різними світами, що перетнулись випадково й лише на мить.

Це роман про цінності. Про те, що люди мають декілька облич. Й основне ти бачиш лише, коли не виправдовуєш їх сподівання щодо тебе.

Минають століття, змінюється мода, речі навколо, але єство людини залишається незмінно старим. Чи навчились ми, створивши стільки кращих можливостей, будувати міцніші стосунки з іншими? Ні!

Як мало ми знаємо про кожну окрему людину, хоча й вже достатньо – про людство. Бо те, що відбувається з нами в житті, уже колись кимось пережито. В інших умовах, з іншими людьми, але за схожим сценарієм. Це як одна п’єса, яку ставлять в різних театрах, з різними декораціями, різні актори, але суть п’єси залишається сталою для всіх. І, як завжди, є люди, для яких головне – сценарій, а є ті, для яких – декорації.

Підмогильний майстерно сканує внутрішній світ людини. Здавалося б, люди змінюються під впливом обставин. Він піддає це під сумнів. Чи змінюються? А, може, то вони лише на мить стають іншими, щоб раптово нанести комусь удар і знову повернутися до себе звичних? Щоб виправдатись перед собою: “То ж не я справжній був, то якесь затьмарення, якесь інше я”?!

Одна випадкова зустріч може потягнути за собою зовсім інший ланцюг життя, який безжально знесе все на своєму шляху. А ти в заціпенінні спостерігатимеш як вмить, все з чого складається твоє життя – нещадно падає і розбивається вщент. Що залишиться з тобою і хто?!

Всьому є свій час й у всього є свій термін.

Про взаємини – як страву, в якій поєдналось декілька інгредієнтів. І ми точно ніколи не взнаємо, який із них почав псувати страву першим, навіть, якщо нам щось здається гіркішим на смак, ніж інше. Тож, чи не краще викинути цю страву ще до того, коли її вигляд викликатиме блювотиння?!

У цій праці неможливо не звернути увагу на лексику, питомо українську, яку потім комуністична партія буде вилучати зі словників, вносити в список репресованих слів і забороняти вживати в будь-яких друкованих джерелах. Зустрічається незвична будова речень. Усе те, що потім комуна підчистить і всіляко наблизить до російських правил.

Прекрасно змальовані психологічні портрети людей в добу українізації 20-30-х років. Особливо, хто ж такий “хохол”.

Перед прочитанням варто ознайомитись із життєписом автора. Тоді його твори набувають іншої глибини.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram